Розділ 2

Ліс дихав вечірньою прохолодою. Пахнув сухим листям та зіллям. Витягувалися тіні, лягали на обпалену літнім сонцем та внизану краплями роси траву. Мало хто надвечір лісом іти не побоїться. Лісовик поводить – казна-де опинишся.

Ожинка не боялася. Вона до лісовика підхід мала, тому залишила на третьому пеньку окраєць хліба та двійко яєць.

– Не гнівайся, дядечку лісовику, – попросила вона. – Стежок не плутай, не відводь далеко від хати, від вогню пічного!

Зашелестів ліс, ніби відповідав Ожині. Інший би злякався, осінив себе захисним знаком, а дівчина, всміхнувшись, побрела далі. Потрібне їй зілля росло в лісовій гущавині. І зібрати його треба було до того часу, як місяць на ранок поверне. Тому неквапом брела, носаком чобота росу збиваючи.

Туман снувався між деревами. Густий, мов молоко, холодний, ніби душу витягти хотів. Недобрий такий.

Ожинці чи не вперше в лісі незатишно стало, тому поквапилася вона. Заговорити б хоч із ким, не так лячно було б. Та ні Мальок, ні Шуршик із хати сьогодні виходити не наважилися.

Вовча повня вона така, іншим разом краще з дому  не виходити. Казна-кого місясь синій покличе – чи перевертня, чи злого духа чи мару нашле. Проте бабця не боялась. Казала, що й вони з онукою трохи нечисть, тож чого боятись?

Майнули тіні. Ніби дикі звірі на лови вийшли. Але не зачепили б травницю. На такий випадок в Ожинки були й руни у вишивці, і зілля відлякувальне в поясі зашите.

І взагалі, здається їй усе. Просто здається.

Та крок усе одно пришвидшила.

Місяць, круглий, мов таріль, плутався в листі дерев, і стежку доводилося вгадувати.

І ледве дівчина вмовила себе, що все їй здалося, як почувся тріск, потім іще один, за ним осяявся ліс яскравим спалахом. Ожинка завмерла. Сироти виступили на шкірі, а в грудях – ніби крижина застрягла. Магія. Справжня, могутня, не те що Ожинині пучечки зілля та замовляння недолугі.

Кров у жилах захолола від страху, і тілом пробігло дрібне тремтіння.

Але це було інше відчуття. І Ожинка його добре знала. Ніби шепотів хтось: «Біжи, Ожинко! Біжи, бо не встигнеш!»

Знову спалах. Грім. І все б списалося на грозу, якби не це дрібне тремтіння, не це передчуття, що штовхало травницю межи лопатки, змушуючи бігти вперед.

Вона й побігла.

І тільки скраю галявини зупинилася, притислася до дерева, ніби намагалася сховатися.

– Яррею, ти завжди був таким упертим... – мов зміїне сичання чи собаче гарчання, прошелестів чоловічий голос. – Твоя впертість тебе й згубила…

Місяць щедро заливав блідим світлом круглу галявину. Легко було розгледіти силует чоловіка, що говорив.

Мить. Він упав на землю, ніби його корчила страшна хвороба, і ось уже на галявині стоїть величезний вовк. Таких вовків Ожина ніколи не бачила. Та правду кажучи, вона взагалі вовків бачила мало. Та й не просто вовк то був.

Перевертень… Справжній вовкулака…

Звір тонко й переможно завив, ніби розніс звістку по всьому лісу. І за мить зник у хащі.

Ожинка перевела подих і почекала ще двадцять ударів серця. Добре що порахувати їх було легко – серце гупало у вухах, мов бій набату. А кляте передчуття гнало вперед.

Більше вона чекати не могла, рвонула щодуху на галявину, молячись усім богам, аби встигнути.

На тому самому місці, де ще недавно стояв перевертень, лежав чоловік. Він зовсім не ворушився. Пахло кров'ю. Поганий дух, від якого те випите молоко до горла підступило.

Ожинка хутко впала на коліна. Долоні защипало. Так бувало, коли вона когось лікувала. Бабця казала, що це дар, цінніший за відьмацький, але Ожинка у своєму дарі особливої цінності не бачила.

Мертвий?

Дівчина завмерла, прислухаючись до биття жилки на шиї. Тихо так стало… дерева шуміти перестали. Листя завмерло. Ніби сам час зупинився цієї миті. Такого ще не бувало з Ожиною. Тілом прокотилося якесь відчуття… ніби то тут, то там на шкірі квіти розпускалися.

Тук-тук!

Потім іще… й іще…

Живий! Уже легше.

– Не смій мені тут помирати, – суворо звеліла дівчина, швидко оглядаючи пораненого. – Житимеш. Бо не дозволяю я тобі вмирати.

Казала вона це швидше собі, ніж непритомному чоловікові, але так вона почувалася впевненіше. І руки робили свою справу.

Рана виявилася страшною. Ніби вирвано цілий шмат плоті з боку. Пальці щипало, долоні пекло, то тут, то там знаходилися чи то укуси, чи то забої, але найстрашніша – все ж на лівому боці. А ще опіки, дивні, ніби не від живого вогню, а від мертвого – потойбічного, холодного, вистуджуючого.

Згодом Ожина й сама не зможе сказати, як так вправно вийшло і найстрашнішу рану перетягнути, і спорудити волокуші, і, головне, дотягти його до своєї похиленої хатинки.

Наче в мареві все було, і ніби не з нею. Лиш те й запам’яталося, як ковзали чоботи по мокрій траві, як падала і знов підводилася, як пекло в очах від поту і як вона сама собі повторювала: «Ще трохи. Майже дійшли!»