Розділ 1

«Охочого доля веде, а неохочого – тягне».

Ожинка хотіла щастя. Простого, жіночого… зрозумілого! Теплого, мов вовняний ліжник. Коли поспішаєш додому, хоч у сніг, хоч у дощ затяжний. Коли пирогами пахне в хаті та молоком із медом. Коли після дощу завжди сонце і веселка…

Та не з її ремеслом, не з її долею.

Відьмою народилася Ожина.

Не тою відьмою, якою в казках дітей лякають. Не мала вона ні залізного зуба, щоби кісточки необачних подорожніх чи неслухняних дітей гризти, ні казана величезного, в який сусідський Андрушко ввесь би помістився. Не здоювала вона корів по ночах і не сипала сіллю в повню на перехресті. Просто бачила вона у свої вісімнадцять літ більше, ніж інші за вік побачити встигали.

І все те в невеличкій хатинці, похиленій та старій, ховалося. І знання її, і мрії, і сподівання… замкнені дверима, що на одній завісі трималися.

Та й не відьмою була Ожина. Ой, не відьмою. Бабця знала. І не приховувала, а її навчити не встигла. І тяжко від того на душі в Ожинки було. Може, якби прочитала яке замовляння – то й дах протікати перестав би. І життя б налагодилося.

Ожинка зітхнула і грюкнула рипучою хвірткою.

І тут-таки Мальок кинувся в ноги. Завуркотів, потерся об чобіт. І одразу на душі тепліше стало. Коти – вони такі, зігрівають навіть наймерзлішу і найзневіренішу душу.

Дівчина присіла, погладила свого найвірнішого в цілім світі друга.

– У бабусі була я, – пояснила Ожинка, ніби кіт у неї питав. А може, тому, що самій поділитися з кимось хотілося. Гірко так на душі було, наче полинової настоянки хильнула. – Бур'ян повиривала, меду та пирогів однесла, – Ожина зітхнула, згадавши могилку, що тулилася на краю цвинтаря.

Бабуся пішла до праотців цієї весни. І все з її відходом посипалося… на голову Ожинці й посипалося. І сільські, що не вельми стару відьму жалували, і дах он… що зиму цю певно не перебуде, і… найгірше, що сама дівчина не бачила майбутнього в цій вгрузлій у землю хатині. Свого не бачила майбутнього!

– Один ти в мене помічник! – сумно всміхнулася дівчина, підхопивши кота на руки. – Спіймав мишу, що спати нам не давала?

– Мур-р-р! – задоволено відказав кіт, натякаючи, що обід йому вже й не потрібен.

– От і добре!

Ожина опустила кота на землю, важезний став. Хоча воно й не дивно, миші ніби ввесь бабцин вік під хатою сиділи й чекали. Кішку б завести ще, та не наважувалася нова господиня старого кота ображати. Бабця казала, що вони з Мальком ледь не в один день народилися. І сміялася з того Ожина, а скільки себе пам'ятала, Мальок був молодим і дужим. Чи лише здавався таким?

– А бодай тебе, темне поріддя! Ожинко! Ожинко, куди запропастилася? – заверещала тут-таки сусідка. Ну, як сусідка… до її хати чи не двісті кроків було, але Біляна завжди до її капусти добиралася. Справно. – Твоя коза знову мою капусту зжерла. Ожинко! Ну прив'яжи ти її нарешті?! Сил уже нема.

– Тітко Валено, та я ж прив'язувала! – заторохтіла Ожина, переймаючи свою вперту, мов демон, годувальницю. – Ну правда ж, прив'язувала… вона… якось… сама не збагну, як…

– Злий дух у неї вселився! – зі знанням діла пояснювала сусідка. – Твоя бабця впоратися могла з ним, а ти… – тітка зітхнула і порадила вже спокійно, по-людськи. – Продай ти її… кому-небудь. Що вона тебе мучить? Капосна ж.

Капосна-то вона капосна. Але в Ожинки рука на бійню козу віддати не підіймалася. А так – хто візьме? Бо й справді характер у неї ще той був.

– Не слухатиметься – продам, – суворо пообіцяла дівчина більше козі, ніж сусідці.

Валена відьму молоду розкусила вмить. Але тільки гмикнула.

– Заміж тобі треба, Ожино. Перестарок уже майже. А жінка без чоловіка – бадилинка. Не Ожинкою будеш, а Ягідкою вовчою.

Ожинка усміхнулась сумно. Імʼя їй бабця давала. Одразу, як вперше на руки взяла і в очі кольору лісової ягоди глянула, й назвала. Кпинили їй сусідки, що колючим чагарником онуку обізвала. Мовляв, як назвала таке й життя їй буде. До долі своєї їжичитись буде, вона повз неї і пройде. Але бабця тільки сміялась. Мовляв спражня доля жодних колючок не злякається.

У це Ожинка й вірила. Але сумно все одно було. Самотньо.

– То й про дітей дбатимеш, а не про котів із козами, – вкотре за це літо порадила добра тітка.

– Та ж нема за кого! – знизала вона плечима. – Не зустріла долі своєї поки що.

– Пх… поки долі дочекаєшся, то вже й ніякого заміжжя не схочеш, – пирхнула тітка. – Та й де тобі її зустрічати? Сидиш удома в чотирьох стінах…

Ожина всміхнулася, та відказувати не стала. Ледь не щодня одне й те саме править. Спершу дівчина ще сперечатися пробувала, а згодом збагнула, що все одно дарма. То нащо горло дерти? Тітка виговориться та й піде собі, а в Ожинки голова не болітиме від її повчань.

– Нехай! Роботи в мене по саму зав’язку, – не дочекавшись належної відповіді, махнула Валена рукою. – А ти, демоне рогатий, не смій до мене на город потикатися!

– Ме-ке-ке! – чи то обурилася, чи то перекривила сусідку Біляна.

Дивне ім'я дала покійна відьма козі, ніби на глум назвавши вугільно-чорну тварину Біляною. Але покійна бабця взагалі з дивацтвами була.