2

Дитиня було смішним, але мені було трохи прикро, що стільки уваги на неї витрачають…Згодом усе стало на свої місця, коли мале почало ходити як я – на чотирьох лапах, ми могли облизувати одне одного. Я частенько спав у кухні на килимі, часом мені навіть витирали лапи, коли йшов дощ. Сварили мене, коли недоїдав кашу, а робив я це з турботи про них, не знав же чи вони не голодні, вони ж мої. Коли переконався, що все у них гаразд – найменша їздила з хвостатим і зі своєю мамою у садочок, середня ходила до школи (я її частенько проводжав, охороняв, щоб всякі коти, кури, собаки і люди не ображали), а старший «малий» їздив до своєї школи десь в іншому місті – то я зрозумів, що часто лишаюсь один, і вирішив перебратись знову до дідуся і бабусі. Там я й жив, бігав з дідусем на дачу, часом робив шкоду. Отак приглядав за ними, але напевно не дуже пильно, бо одного вечора дідуся забрала швидка (так я потім підслухав) і після того я його більше не бачив…

Стало сумно і самотньо, я сам тинявся по базару, біля хлібного кіоску, але марно – він не повертався. Я не справлявся по господарству так добре, як це робив дідусь, і хвостатий переїхав до нас зі своєю сім’єю, щоб допомогти мені доглядати бабусю.

Життя продовжувалося, я радів і сумував. Якщо настрій не той, то люблю часом повити під хатою ввечері, бабусі це діло страшенно не подобається. А в холодні дні і навіть влітку можу підхопити шмарклі, так називають мої милі зелені краплинки на носі, які я часом можу ненароком витерти об когось з людей. А хвостатий з сім’єю вже узяв собі за звичку подорожувати частенько на дивних штуках з круглими лапами (десь я почув, що це зветься велосипедами) і називають ці подорожі – вело-мандрівками. Я все пориваюсь побігти з ними, але завжди мушу лишатись на господарстві.