1

Я пригадую, що в собачому притулку нас опинилось четверо. Щодня когось забирали, а мені хотілось, щоб по мене прийшла мама. А натомість я опинився у руках хвостатого чоловіка, це мене трохи заспокоїло – свій! Точна копія тієї людини, тільки менша на років тридцять тицяла в мене пальцями – це називалося погладити, я потім про це довідався. У притулку людям пообіцяли, що я буду маленького розміру і вони повірили. Їхали ми у якомусь шумному транспорті, зараз можу вже сказати, що то була маршрутка.

Далі були ще й інші люди – бабуся і дідусь. Він натягнув мені щось на шию, я думав, щоб задушити, а це виявляється мода така у домашніх собак. Отримав мисочку і будку зі старого телевізора (не знаю що воно таке, але зручно). Кликати мене стали Вовчиком, це на честь моєї далекої рідні – вовків. Я добре їв, про це турбувались дідусь з бабусею, гуляв з малим, знайомився з місцевими створіннями – котами.

Пройшло трохи часу, хвостатий став десь пропадати, це називали роботою, а малий їздив до школи. Мною стали опікуватись ті, що лишались вдома. Жили ми так розмірено п’ятеро: я, малий, хвостатий і дідусь з бабусею. Малий все рідше виводив мене гуляти, більше сидів за комп’ютером (так хвостатий казав, коли сварився за це на малого), але я ходив собі сам і з дідом на базар за смачненьким. Ганяв котів і курей, а більше людей любив обгавкати, хоча таке і зараз часом буває, особливо якщо ходять якось дивно, хитаються і тхне від них чимось недобрим.

Часом заходили інші люди і йшли, а одного разу двоє залишилось з нами, я все думав, коли вони підуть, бо усі йшли, а я люблю їх пооблизувати на прощання. Напевно тих двох вони також у притулку взяли, тільки в іншому. Це були мама з дитиною, я їм сподобався і стали ми жити уже усімох. Як я потім довідався, це була нова дружина хвостатого зі своєю донькою. Та дівчинка мене любила, гладила, а я в свою чергу її смачно облизував, тільки це чомусь нікому не подобалось. Я думав, що у нас уже не має місця брати людей з притулку, але хвостатий привіз (досі не знаю де він його взяв) людське дитя, трохи більше від сусідського кота. Стало неспокійно, через те дитиня мене вже в хату не пускали, це було образливо.

Далі люди зрозуміли, що їх трохи забагато і я зрадів, може когось віддадуть назад у притулок? Але кого, я до всіх уже звик… Приїхала машина і повантажила людські речі, а також мою – вже більшу – будку (бо в телевізор давно я вже не влажу), відеречко і ложечку на кашку. Усі, крім дідуся і бабусі, переїхали у інший будинок. Я не знав як мені бути, як я маю наглядати за усіма, коли ми живемо в різних місцях? Довелося бігати і туди, і сюди, щоб слідкувати, чи все гаразд.