Розділ 5. Ціна відкупу

Сонце котилося до обрію, мов розпечене залізне ядро, фарбуючи верхівки сосон у колір запеченої крові. Ліс дихав передвечірньою прохолодою, але мене пекло зсередини.

Залишалася єдина надія — баба Христя колись казала: «Що зроблено на крові й тирличі, те знімається тільки кров’ю, вогнем і важким зреченням. Але пам'ятай, дівко: за кожне відмоплене слово темрява бере свою мито».

Я бігла до Чорного яру, спотикаючись об вивернуте коріння. Мої долоні були роздерті, спідниця вимокла в болотяній воді, але я не відчувала болю. У моєму вузлику лежало те, що я здобула ціною власного страху: старий заіржавілий серп, жменя полину та шматок чорного хліба.

Я знайшла Марка біля Поганого джерела — місця, куди навіть худоба не ходила пити.

Він сидів, обхопивши голову руками, на моху. Його тіло вже починало здригатися від перших передвісників близького заходу сонця. Суглоби хрустіли, м'язи натягувалися під блідою шкірою, а з грудей виривалося важке, переривчасте хропіння. Сонце торкнулося землі, і перша тінь повні пролягла через яр.

Марко звела голову. Його очі вже затягувала каламутна, фосфорична плівка.

— Тікай... — прохрипів він, хапаючись руками за груди, ніби намагаючись утримати всередині серце, яке рвалося намати. — Тікай, Галю... Воно прокидається. Я не вдержу його...

— Я не піду! — закричала я, кидаючись до нього на коліна.

Він вискалив зуби, у його погляді спалахнула дика, скажена лють, перемішана зі спотвореною жадобою. Він схопив мене за плечі, пальці впилися в тіло до синців, і на мить мені здалося, що він зараз прогризе мені горло. Важке дихання обпекло шию.

— Я зламаю тебе... — ричав він, втрачаючи людський голос. — Я роздеру цей ланцюг...

Я притиснула лезо старого серпа до власної долоні й глибоко смугнула вздовж лінії життя. Біль вибухнув гострим спалахом, гаряча, темна кров бризнула на сухий мох і на закривавлені груди Марка.

— Кров’ю зв'язала — кров’ю й відпускаю! — закричала я на весь ліс, глушачи його звіриний стогін. — Не моїм ти будеш, не моєю стежкою ходитимеш! Відмовляю тебе від себе, від місяця, від вовчої долі!

Я схопила жменю гіркого полину, вимочила його у своїй крові й силою заштовхала йому в рот, затискаючи його губи своїми тремтячими, скривавленими пальцями.

— Пий цей полин! Забудь мій слід! — шепотіла я, дивлячись прямо в його божевільні, палаючі очі. — Назад у ліс — звірине, а людині — людське!

Марко дико заревів. Наче його вдарила блискавка, він відкинувся назад, вигинаючись дугою. Його хребет тріщав, кістки, здавалося, переламувалися заново, повертаючись у свої людські гнізда. Він бився на землі в страшних судомах, дряпаючи мох, і з його рота виривалася піна навпіл із гірким полином.

Я впала поруч, притискаючи розрізану долоню до грудей, і дивилася, як над нами викочується величезний, повний місяць.

Але цього разу... цього разу Марко не загарчав на нього.

Він видав останній, довгий, зранений людський стогін і затих.

Тінь від сосон покрила його тіло. Його дихання вирівнялося, стало тихим і глибоким. Нелюдський вогонь згас. На моху лежав звичайний, виснажений до смерті хлопець — із блідим обличчям і спокійними, заплющеними очима.

Чари розтали.

Я сиділа біля нього до самого світанку, заколисуючи його сон і глушачи власний біль.

Коли перше проміння ранкового сонця пробилося крізь віти, Марко поворухнувся. Він повільно розплющив очі. Вони були карими, чистими і... абсолютно чужими.

Він подивився на мене. Не було більше ні дикої жадоби, ні пристрасті, ні навіть тієї дитячої любові, з якою він ріс поруч зі мною. У його погляді була лише порожнеча.

Він не пам'ятав, як кохав мене. Чари, виганяючи звіра, випалили й те чисте, що колись зв'язувало нас у дитинстві. За відкуплення довелося заплатити найвищу ціну: я врятувала його життя, але назавжди стала для нього чужою.

— Дякую, Галю, — тихо мовив він, підводячись на слабких ногах і навіть не торкаючись моєї руки. — Мені треба йти. До міста.

Він повернувся і пішов стежкою, не озираючись.

А я залишилася сидіти на межі лісу, тримаючи перев'язану скривавленою ганчіркою долоню, і слухала, як у хащах тихо шумить вітер — вільний, дикий і більше нічим не прив'язаний.