Розділ 4. Вовче лігво

Він втік у ліс.

Тікав так, ніби за ним гналася зграя хортів, залишаючи на гострій осоці й сухих гілках сліди власної крові. Я намагалася бігти слідом, гукала його, викрикувала його ім'я, поки голос не перетворився на сиплий шепіт, але темрява й чагарники поглинули його миттєво.

Ту ніч я провела під старою сосною, здригаючись від кожного шурхоту. Десь у глибині хащ лунало тріщання сухостою та важке, зранене хрипіння. Марко блукав лісом, мов загнаний звір, не здатний утекти від місяця, що висів над кронами важким срібним жорном.

Коли ранок нарешті розбавив темряву туманним, сірим киселем, я пішла по сліду. Вламана кропива, зім'ята трава і плями запеченої крові на корі верб провели мене до самого Яру — найпохмурішого місця в нашому лісі, куди навіть місцеві мисливці не ходили без крайньої потреби.

Я знайшла його під вивернутим корчем старої дубини.

Марко лежав, згорнувшись калачиком, уткнувшись обличчям у вологу, холодну землю. Його спина здригалася від дрібного трепету. Сорочка перетворилася на криваве ганчір'я, вся шкіра була вкрита глибокими подряпинами, а руки... руки були породані до м'яса — він рив землю руками, намагаючись заховатися від місячного сяйва.

— Марку... — я опустилася поруч на коліна, болотяна вода одразу просочила спідницю.

Він повільно, з важким стогоном розплющив очі. У них більше не було вовчого фосфорного вогню. Лише дикий, нелюдський біль, безвихідь і смертельна втома. Людина поверталася у своє тіло, але це тіло було розтрощене.

— Галю... — його голос був схожий на шелест сухого листя. Він з трудом підвів тремтячу руку, торкнувся моєї щоки пальцями, з яких капала запечена кров. — Чому... чому мені так пече в грудях? Чому я чую, як росте трава, і чому мені так хочеться... впитися комусь у горло?

Я притиснулася лобом до його холодної, мокрої від роси скроні. Сльози застеляли мені очі, випалюючи щоки.

— Це я... Марку, це все я, — вихопилося з мене перше справжнє зізнання. Я більше не могла тримати цей гріх у собі. — Я зробила це. Я приворожила тебе на вовчу кров і тирлич, щоб ти не їхав... щоб ти був моїм!

Марко завмер. Його руку на моїй щоці наче паралізувало.

Він дивився на мене довго, не кліпаючи. У його згаслих карих очах повільно, як туман над болотом, піднімалася жахлива, твереза здогадка. Він згадав усе: і кухоль води біля криниці, і свій раптовий, незрозумілий страх перед від'їздом, і той божевільний потяг, який гнав його до мого порогу.

— Ти... — прошепотів він. У цьому одному слові було більше болю, ніж у всіх тих судомах, що шматували його тіло вночі. — Ти зламала мене, Галю? Ти зробила з мене... це?

— Я хотіла, щоб ти кохав мене! — заридала я, закриваючи обличчя долонями.

— Це не кохання, — він повільно відштовхнув мене від себе. Без люті, без агресії — із глибокою, смертельною огидою. — Це зашморг.

Він спробував піднятися, спираючись об коріння дуба. Його викручувало від болю, кістки тріщали, просячи відпочинку, але він відступав від мене крок за кроком, дивлячись на мене, як на чудовисько.

— Не підходь до мене, — мовив він, і його голос задрижав. — Сонце сідає швидко, Галю. Сьогодні — остання ніч повні. Найдовша. Найстрашніша. Якщо ти не знімеш це до заходу сонця... я не просто прийду до твоєї хати. Я роздеру тебе. І я не зможу себе зупинити.

Він розвернувся і, кульгаючи, пішов глибше в яр, залишаючи мене одну на вологій землі.

А над лісом, крізь сірі хмари, вже пробивалося перше багряне проміння вечірнього сонця. Часу майже не залишалося.