Розділ 3. Тирлич-трава і перша кров

Другий день повні впав на село задушливою, спекотною тишею. Навіть вітер заплутався в кронах сосон і вщух, не сміючи дихнути.

Я провела Марка до його хати й збрехала його матері, що хлопцеві просто стало зле від сонця. Вона бідкалася, наповала його відваром м'яти, а він лежав на лаві під святими образами — блідий, мов небіжчик, із чорними колами довкола очей. Він не міг заснути. Щоразу, коли його повіки злипалися, тіло здригалося від судомного імпульсу, ніби всередині прокидався чужий закляклий м'яз.

Він дивився на мене крізь напівзачинені повіки. У тому погляді вже не було колишнього м'якого світла — лише важка, божевільна прикутість. Я була для нього єдиним якорем у цьому світі, але цей шарнір пекли обидва кінці ланцюга.

— Мені треба до лісу... — шепотів він увечері, коли сонце впало за горизонт, фарбуючи хмари в колір запеченої крові. — Галю, там легше. Там воно не так тисне на скроні...

— Ні! — я схопила його за руки, відчуваючи, яка гаряча в нього шкіра. — Ти залишишся в хаті. Я замкну тебе. Чуєш?

— Ти не розумієш, — Марко повільно підвівся з лави. У його рухах з'явилася дивна, рвучка гнучкість, якої раніше не було. Він подивився на мене згори вниз, і на мить у його карих очах знову промайнув той холодний фосфорний відблиск. — Якщо я залишуся всередині, я рознесу ці стіни.

Я зачинила його в хаті на засув, а сама побігла на край села, до старої напівзотлілої хатини, де колись жила баба Христя. Я порпалася в її сушених трав'яних в'язанках, пчихала від пилу й сліпо шукала тирлич-траву — єдине зілля, про яке кажуть, що воно здатне розривати поророблені чари.

«Тирлич, тирлич, мого милого поклич... а як пороблено — розірви, розсічи!» — гарячково шепотіла я, перебираючи сухі стебла.

Але я не встигла.

Срібне коло повні викотилося на небо раптово, наче вистрибнуло з-за чорного пасма лісу. Воно залило село тим самим мертвотним сяйвом, і за хвилину з боку Маркового двору луснуло сухе, страшне тріщання.

Він вибив дерев'яну віконницю зсередини.

Коли я добігла до левади, Марко вже стояв на пагорбі. Сорочка на ньому була остаточно содрана, груди й руки вкривали криваві подряпини від шибок та цвяхів. Він закинув голову до місяця й видав той самий сухий, хрипкий стогін, який наприкінці перейшов у дике, горлове сичання.

— Марку! — закричала я, стискаючи в кулаці пучок сушеного тирличу.

Він різко розвернувся. На цей раз він не чекав біля паркану. Він кинувся до мене — швидкий, гнучкий, як справжній лісовий хижак.

Я не встигла навіть відскочити. Його загартовані пальці впилися в мої плечі, збиваючи з ніг. Ми впали на росяну траву. Його обличчя опинилося за декілька сантиметрів від мого. Важке, гаряче дихання пахло гірким полином і залізом.

Його очі палали диким, нелюдським світлом. Він вискалив зуби, і в його погляді билися дві сили: страшна, спотворена приворотом жадоба володіти мною і первісна лють звіра, який хоче роздерти здобич.

— Галю... — прохрипів він, і з його куточка рота бризнула піна. Він стиснув моє горло. Не сильно, але достатньо, щоб я відчула холодний подих смерті. — Що... ти... зі мною... зробила?..

Він пам'ятав. На якусь частку секунди його людський розум пробився крізь пелену прокляття.

Я здригнулася від жаху й розпачу і, не тямлячи себе, вихопила з кишені сухий тирлич і з усієї сили вдарила ним Марка по обличчю, розмазуючи сушені квіти по його закривавлених губах.

— Розпустися, чаре! Відпусти його! — закричала я непам'ятним голосом.

Марко дико заревів. Наче його обпекли розпеченим залізом, він відкинувся назад, хапаючись за обличчя, і звалився в траву, звиваючись у судомах.

Я лежала на землі, ковтаючи криваве повітря, і дивилася, як мій коханий дряпає землю біля моїх ніг. Чари не знялися. Вони лише роз'ятрили рану. І попереду була ще одна, найдовша ніч повні.