Розділ 2. Тінь серед дня

Тої ночі я так і не стулила очей.

Марко довго кружляв довкола нашого двору, мов загнаний у пастку вовк. Він драпав нігтями сухі дошки паркану, глухо хрипів і час від часу закидав голову догори, вдивляючись у срібне око повні так, ніби воно пекло його зсередини. Кожен його крок, кожен звіриний подих відбивався в моїх скронях важким, божевільним молотом. Я стояла за зачиненими дверима, затамувавши подих, і затуляла рот тремтячими долонями, аби не закричати від провини й страху.

Тільки під ранок, коли місяць почав бліднути й ховатися за верхівками старих сосон, цей судомний хрип стих. Я почула важкий глухий звук — ніби на землю впало щось важке.

Коли перші сірі промені світанку пробилися крізь туман, я здригнулася від рипіння хвіртки і нарешті змусила себе визиловувати на ганок.

Марко лежав біля порогу. Його одяг був заплямований росою та брудом, сорочка на грудях — порвана на шмаття, а долоні збиті до крові. Він дихав рвасто, важко, мов людина, яка пробігла кілька десятків верств без відпочинку.

— Марку... — тихо мовила я, роблячи обережний крок до нього.

Він повільно поворухнувся і розплющив очі.

Вони знову були звичайними. Карими, теплими... але абсолютно згаслими. Нелюдський фосфорний блиск зник разом із місяцем, залишивши по собі лише глибоку, непросвітну пітьму й смертельну втому.

— Галю?.. — його голос був сиплим, зламаним, ніби він усю ніч кричав на лютому морозі. Він спробував піднятися, але одразу ж застогнав від болю й схопився за голову. — Що... що зі мною?

— Ти... ти просто прийшов вночі, — збрехала я, відчуваючи, як язик прилипає до піднебіння від сорому. — Тобі стало зле.

Марко підвівся на ліктях, розгублено оглядаючи свої закривавлені руки й порвану сорочку. У його погляді промайнув такий дикий, дитячий страх, що в мене стиснулося серце.

— Я не пам'ятаю, Галю, — прошепотів він, і в його голосі забриніли сльози. — Я нічого не пам'ятаю після того, як сів місяць... У мене все тіло викручує, кістки ніби переламували й зрощували заново. А в голові... там хтось гарчить, Галю. Воно не дає мені спати. Воно кличе мене в ліс.

Він підвів на мене очі, і в них спалахнула та сама спотворена, штучна прив'язаність, яку я так необачно вимолила в темряви. Попри біль і виснаження, він простягнув до мене тремтячу руку й торкнувся мого крайки спідниці.

— Я не зміг виїхати, — тихо мовив він. — Я сів у віз, а ноги самі повернули назад. До тебе. Мене затягує сюди, Галю... Як у вир.

Я дивилася на нього і розуміла увесь жах того, що скоїла. Приворот спрацював. Він не зміг поїхати до міста, він був поруч. Але ціною його вільного духу, його здоров'я і його розуму. Я прив'язала його не ніжністю, а ланцюгом прокляття, який удень давив його тугою, а вночі, під сяйвом повні, перетворював на небезпечного дикуна.

— Ходи до хати, — мовила я, з трудом ковтаючи клубок у горлі. — Я умию тебе. Промию рани.

Я вела його за руку, як дитину, а в голові молотом стукала одна-єдина думка: це була лише перша ніч повні. Вона триватиме ще принаймні дві доби. І з кожним заходом сонця темний звір усередині Марка ставатиме дедалі сильнішим, поки остаточно не розірве його людську душу.