Розділ 1. Кров і тирлич

Кажуть, що любов — це благословення. Брешуть. Любов — це найдикіша, найжахливіша хвороба, яка тільки може оселитися в людському тілі. І коли вона випалює тебе зсередини дотла, ти зробиш усе, аби втримати того, хто сміється тобі у відповідь і дивиться повз.

Я дивилася на Марка. Він сидів на греблі, кидаючи камінці у воду, і навіть не здогадувався, що доживає свої останні спокійні хвилини. Завтра він мав їхати до міста. До іншого життя, де немає мене, де немає нашого глухого села під лісом, де є інші дівчата — міські, вигладжені, без мозолів на руках і без полинової гіркоти в очах.

У моїй кишені лежав маленька полотняна торбинка. У ній — сушений тирлич, зібраний на світанку, три краплі моєї власної крові та вовче ікло, яке я три дні тому видурила в старого мисливця.

— Галю, чого ти мовчиш? — Марко повернувся. Його карі очі були такими теплими, такими рідними... і абсолютно байдужими. Він любив мене, як сестру. Як сусідку, з якою ріс на одній вулиці.

— Та так... думаю, як ти там без нас будеш, — тихо мовила я, змусивши себе усміхнутися.

— Не пропаду, — він засміявся, і той сміх відбився від стіни темно-зеленого лісу. — Повернуся восени. Може, дарунок тобі привезу.

«Ти не поїдеш, Марку. Ти ніколи від мене не підеш», — прошепотіла я подумки, благаючи ніч пробачити мені те, що я збиралася зробити.

Обряд був простий, але страшний. Його вчила мене баба Христя ще перед смертю, попереджаючи: «Не чіпай дикого слова, дівко. М'яка любов прив'язує серце, а дика — ламає кістки». Але я була сліпа від розпачу.

Коли Марко пішов до криниці випити води перед дорогою додому, я вже чекала там. Джерельна вода в дерев'яному цятку була прохолодною. Я кинула туди дрібку чар-зілля і, поки дівчина з сусіднього двору кликала гусей, прошепотіла скоромовкою, так, щоб тільки місяць почув:

«Як місяць у небі росте, так туга твоя по мені росте. Кров до крові, жила до жили. Не матимеш сну, не матимеш спокою, поки не прийдеш до мого порогу. Буде тобі кожна ніч — вовчою, поки не станеш моїм...»

Марко підійшов, важко дихаючи після прогулянки. Зачерпнув воду дерев'яним кухлем. — Галю, ти чого така бліда? — Спекотно, — збрехала я, затамувавши подих.

Він випив усе до краплі.

Того вечора був перший день зростаючого місяця. Тоді я ще не знала, що закляття взяло не лише мою кров і його серце. Воно зачепилося за сам місячний цикл, за той дикий клич, який дрімає в хащах.

Я не спала. Лежала на ліжку й проклинала себе за те, що торкнулася зілля.

За вікном стояла така тиша, яка буває тільки перед бідою. А потім на небі викотився величезний, срібний, важкий диск повні. Він залив мою кімнату холодним, мертвотним світлом.

І в той самий момент із боку Маркової хати лунав звук, від якого в мене застигла кров.

Це не був людський крик. Це було важке, стогінне гарчання, перемішане з глухим глухістю дикої звірини, яка бігає по клітці.

Я зірвалася з ліжка, накинула хустку й вискочила на ґанок. Нічний холод одразу обпік босі ноги.

Біля паркану стояла постать. Це був Марко. Але... це був не той хлопець, якого я кохала.

Його сорочка була розірвана на грудях, ніби йому бракувало повітря. Всі м'язи були натягнуті, як струни, а суглоби здригалися у моторошних судомах. Він спирався руками об деревину, закинувши голову до неба. Його очі... Боже, його очі в сяйві місяця палали нелюдським, диким, агресивним фосфорним блиском.

Він не перетворився на вовка. У нього не виросла вовна, не видовжилася морда. Він залишився людиною, але його людський розум був повністю випалений. Попереду мене стояло тіло Марка, всередині якого бився скажений, зранений звір.

— Марку... — тихо, ледь чутно видихнула я, роблячи крок назад.

Він різко повернув голову на мій голос. Його важке дихання виривалося з рота парким клубом. Він вискалив зуби, і в цьому вискалі не було ні краплі впізнавання. Лише первісна, дика лють і... непереборна, спотворена тяга до мене.

Він зробив крок у мій бік. Повільно, вигнувшись, наче хижак перед стрибком.

— Що я зробила... — прошепотіла я, відчуваючи, як тепла хвиля жаху накриває мене з головою. — Що ж я зробила...