Воскреслий

Спалах блискавки на мить освітив занурене в темряву приміщення. Скло задрижало від розкату грому. Тремтячий промінь ліхтаря освітив порожній операційний стіл, який тут же перекинула незрима сила. З темряви виступила величезна постать з одутлим синім обличчям.

– Воно живе! Живе!

– Вибачте, можна закурити? – товстун з щонайменше триденною щетиною на підборідді нервово совався в кріслі, що й так ледь його вміщало.

– Небажано, – скривився приватний детектив Леонід Романенко, високий сорокарічний брюнет у жовтому костюмі. – Але, враховуючи ваш стан, гадаю, допустимий виняток.

– Дякую, – клієнт спробував запалити, але цигарка випала з його незграбних пальців. Тарас, – огрядний здоровань з вислими козацькими вусами, – допоміг йому, підібравши сигарету та клацнувши запальничкою.

– Дякую, – відповів чоловік, ненароком видихаючи дим прямо в обличчя Леоніду. – Навіть не знаю, як розпочати. Ви, мабуть, не повірите мені. Я й сам досі не вірю, хоча бачив все на власні очі…

– Заспокойтеся, дихайте глибше, – порадив детектив, зберігаючи професіоналізм. – Тут вам нічого не загрожує. Краще почати зі сторонньої теми. Як ви дізналися про нас?

– Мені розповів мій знайомий, один з ваших клієнтів, – пояснив товстун. – Захар Дивак. Сказав, ви дуже йому допомогли у скрутному становищі.

– То ви теж психолог? – поцікавився Романенко. Чоловік похитав головою.

– Ні, в мене інший фах. І я здебільшого науковець, вже майже десять років не практикував. Доктор Віктор Франкман, будьмо знайомі, – сищик потиснув простягнуту йому пухку долоню. – Останнім часом займаюся вивченням регенерації некрізних тканин.

– Тобто? – розгубився Леонід. – Вибачте, в мене зовсім інший фах і ваша спеціальність не входить в перелік моїх інтересів.

– На жаль, таку відповідь я чую постійно, – усміхнувся клієнт, остаточно заспокоївшись. – Якщо говорити простіше моя мета це відновлення функціонування неживих тіл або їх частин.

– Себто, воскресіння мертвих? – дав більш пряму характеристику Тарас. – Амбітна мета.

– І яку методику ви застосовуєте? – запитав Романенко.

– Електричний струм. Розряди високої напруги, – заявив доктор. Тарас не втримався і пирснув.

– А хіба це не…, – детектив зам’явся, шукаючи найм’якіше визначення: – Застаріло?

– Ох, ви зовсім як керівництво кафедри, – понурився Франкман. – Розумієте, я не ставлю собі завдання відродити життя. Повернути з того світу померлу людину, на жаль, на даному етапі неможливо. От тільки смерть стається через одну-єдину поломку в організмі, який ще цілком здатен функціонувати. Цим успішно користується транспланталогія, але їхній час обмежений, адже після смерті мозку починає виходити з ладу решта тіла. Стимулюючи мерця електричними розрядами я можу відновити діяльність неушкоджених органів і підтримувати їх в такому стані скільки потрібно.

– Вражає, – визнав Леонід. – І як успіхи?

– Поки що не дуже, – зніяковівши, відповів вчений. – Ніяк не вдається підібрати необхідні параметри струму. Органи або не реагують, або згорають. Ми з моїм асистентом Ігорем б’ємося над цією проблемою, та досі безрезультатно.

Червоний від стримуваного сміху Тарас надимав щоки, затуляючи рот обома руками.

– Вчора ж сталися водночас прорив та катастрофа, – продовжив зблідлий Франкман. – В університеті не схвалюють мої експерименти, вважаючи обраний шлях хибним. Плюс, вони потребують величезних затрат енергії, тож нам доводиться працювати вночі, після закриття корпусу. Ми, як зазвичай, привезли тіло, підключили до нього датчики і…

– Стривайте, – перебив Романенко. – Людське тіло?

– Так, – вчений зам’явся, ступивши на слизьку тему. – Розумієте, експерименти на тваринах не мають сенсу, оскільки не дадуть потрібних даних. Тому ми працюємо виключно з людьми.

– І як ви отримуєте трупи? – діловито спитав детектив.

– Незаконно, – зізнався Франкман, пристиджено опустивши погляд. – Нам відмовили у тілах, що заповідаються науці, тож довелося викручуватися. Ігор домовився з хлопчиною з найближчого моргу і він надав нам доступ за помірну платню. Але ми беремо лише невідомих і завжди повертаємо на ранок. Ну, окрім цього разу.

– Чому ж не повернули? – поцікавився Леонід. Клієнт подався вперед, божевільно вирячивши очі.

– Бо він втік! – процідив вчений крізь зуби. – Знаю, як це звучить, але присягаюся, що кажу щиру правду…Спершу експеримент проходив як завжди. Ми змінювали силу струму, не отримуючи вартих уваги результатів. Та тієї ночі була гроза, блискавка влучила в підстанцію і сталося коротке замикання. Звідусіль летіли іскри, датчики розплавилися й вимкнулося світло. Налякані, ми почули шум. Не зливу та грім зовні, що й не думали вщухати, а наче хтось був у лабораторії разом з нами. Ігор ввімкнув ліхтарик і ми побачили спершу порожній операційний стіл, а потім його. Мрець посунув прямо на нас і ми злякано забилися в куток, не тямлячи себе від жаху. Тоді він вийшов з лабораторії, ми ж наважилися прослідувати за ним лише на світанку. Як виявилося, піддослідний вкрав мій піджак та штани, зламав замок і втік. Це сталося вчора, ви маєте пам’ятати ту грозу?