Розділ 7

— Міледі? Це ви…

Я не зупинилася, більше того — прискорила кроки, але незнайомець і не збирався відставати. Одна мить — і переді мною виросла масивна постать, перекриваючи шлях до порятунку.

Ну от, Корі, добігалася! І скільки тривала твоя так ретельно спланована втеча?

У цілковитому розпачі я приречено підвела очі й ахнула. Це…

— Леді, хвала богам, ви тут! — сказав молодий вартовий, той самий, що був у загоні де Севрана й подарував мені сукню від імені всіх. — Намісник не сказав ані слова про те, куди ви поділися. Мене тримали  поодаль всі ці тижні. З вами все гаразд?

Я лише похитала головою й притиснула пальці до губ. Не скажу, що точно знала, як слід діяти в цій ситуації, але раз мені випав цей шанс — варто ним скористатися.

— Виведіть мене в тихе місце, — пошепки сказала я, напружено озираючись навколо. — В ідеалі — за межі фортеці.

Тінь сумніву майнула в очах вартового. Усе ж він присягав державі, а я була злочинницею. Але мій благальний погляд і вказівки, якими, без сумніву, його забезпечив де Севран, зробили свою справу.

Кивнувши мені, вартовий сказав:

— Леді, я піду попереду, а ви тримайтеся за моєю спиною й голови не піднімайте. Якщо хтось почне щось питати — не відповідайте. Я все візьму на себе.

Усе, що я могла зробити в цій ситуації, — це щиро й з вдячністю видихнути:

— Дякую.

Він лише сумно усміхнувся й, повернувшись спиною, повів мене вперед.

Я йшла за ним по п’ятах, прилипнувши, мов реп’ях до одягу.

Іти, сховавшись за широкою, масивною спиною, виявилося набагато зручніше й безпечніше, ніж самій. Ми без проблем спустилися на перший поверх і вийшли у двір.

Щоразу, коли хтось проходив повз, моє серце завмирало, але, здавалося, я перетворилася на невидимку в очах місцевих.

Кому є діло до якоїсь замурзаної, маленької служниці? Тим паче, коли поруч вартовий. Якби щось було не так, він би відразу здійняв галас. Тож...

— Гей, Вейне, — ми лише наполовину перетнули двір, коли мого провідника окликнули, — чому ти ще не поїхав?

Від господарської будівлі до нас поспішав солдат. Його вбрання виглядало значно гірше, ніж у мого провідника. Стара форма, подекуди залатана, із потертими ліктями й колінами. А лат і поготів не було. Убого й жалюгідно.

Судячи з непрезентабельного вигляду, цей вояк належав до гарнізону.

— Чому я маю перед тобою звітувати? — з певною часткою зверхності відповів Вейн, подаючи мені знак пальцями, щоб я йшла вперед, до воріт фортеці.

Вони були відчинені, але по обидва боки стояла варта.

— Лорд Етчер чітко наказав, щоб тебе тут не було ще до світанку, — не вгамовувався солдат.

Я відходила все далі, але прекрасно чула, про що вони сперечаються.

— Ти лорд, щоб я перед тобою звітував? — знову повторив Вейн. Його поблажливий тон явно дратував співрозмовника. — Якби ти мене не затримував, я б уже сідлав коня.

Вартовий пробурмотів щось у відповідь, але я вже не чула. У цей час я підійшла до воріт і... спокійно вийшла за межі фортеці.

Варта навіть не поворухнулася й нічого не запитала. Охороняли фортецю на «найвищому рівні», але я була цьому тільки рада.

Невже я змогла втекти! Не віриться!

Та, попри те що розум відмовлявся приймати  те, що відбувається, ноги вже підкорялися інстинкту самозбереження.

Кроки спочатку просто пришвидшилися, а потім я взагалі побігла, не розбираючи дороги. Куди — поки що не мало значення. Головне — забратися якомога далі від резиденції намісника.

Поки Едіт не знайшли, поки мене не почали шукати, поки...

— Стій, красуне, — мене раптом схопили за руку, від чого я незграбно загальмувала й ледь не впала на мокру, повну багнюки дорогу.

Руку пронизав біль. Я охнула, і мене тут же підхопили за талію. У ніс ударив різкий запах перегару й немитого тіла. Миттєво підкотила нудота й одразу посилилася від одного погляду на мого кривдника.

Чолов’яга був напідпитку.З опухлим, старим обличчям. Одне око в нього запливло, а другим він хитро й жадібно дивився на мене. Голова була перев’язана сірим шматком полотна, з-під якого в різні боки стирчало рідке сиве волосся. Одяг був подертий, а взуття взагалі не було. Його босі ноги грузли в дорожньому бруді, але рот розтягувався в безтурботній, хижій усмішці, якій бракувало кількох зубів.

— Куди поспішаєш, красуне? Подай старому милостиню, га? А може, й дещо більше…