Розділ 6

— Оце так! — промовила я, оглядаючи надану мені кімнату. Можна було чекати чого завгодно: камери, диби, кайданів, але це…

Покої й справді виявилися покоями, але якими!!!!! Сталеві ґрати на вікні, міцні дубові двері з подвійним засувом і жодного, ЖОДНОГО, гострого предмета.

У всьому  іншому кімната й справді була цілком пристойною. Невелике м’яке ліжко з теплою ковдрою, круглий столик і стілець, прибитий до підлоги, шафа, полиця з тоненькими книжками. Зовсім не те, що очікуєш побачити в цій жалюгідній фортеці.

Це була кімната, де тримали бранку, а не злочинницю.

— Що це таке? — запитала я горбанку, обертаючись, але відповіддю мені стали двері, що зачинялися, і звук засуву.

Потім у дверях відчинилося невелике віконце, якого я раніше не помічала, і звідти долинуло задоволене:

— Сидітимеш тут, доки пан не накаже тебе дістати. Вбиральня за шафою. Хоча для тебе я б і собачої буди пошкодувала, але його…

Вона раптом замовкла, проковтнувши недомовлені злі слова. А потім різко додала:

— Словом, поки ти не знадобишся, сидітимеш тут.

О, ні-ні-ні! Сидіти й чекати, поки чиїсь довгі руки до мене дотягнуться?

Я кинулася до дверей, намагаючись завадити їй зачинити віконце, вигукуючи на ходу:

— Але його високість наказав відправити мене у заслання!!! Ви повинні мене випустити й супроводити!!! Ви не маєте права!!

Та відповіддю мені було лише гучне фиркання Едіт.

— Думаєш, це тобі татусів палац? — єхидно запитала вона крізь двері. — Ти тепер ніхто, жалюгідна засланка, сміття й непотріб. Дякуй богам, що принц замовив за тебе слово, інакше гнила б ти в темниці, а то й узагалі віддали б тебе на потіху солдатні. Тішилася б тоді своїм гарненьким личком і тонкою фігуркою?

Причина її неприязні з перших хвилин стала зрозумілою — вона банально заздрила. А от що робити в такій ситуації, я не знала.

Мене замкнули, а отже, втеча й Диявольські гори може не відбутися. Ні, тільки не це!!!

— Будь ласка! — почала благати я, закинувши подалі свою гордість. — Мені потрібно поговорити з лордом Етчером!

Тут горбанка розреготалася. Щиро, зловтішно, гротескно.

— Ти нікого не побачиш. Відтепер усе, на що ти можеш дивитися, — це стіни твоєї буди. Навіть мені не дозволено розмовляти з тобою, і це востаннє, коли ти чуєш людське слово. Принц дав чіткі вказівки щодо тебе. Сидітимеш тут у повній самотності до кінця своїх днів.

І знову цей злобний сміх. Цього разу він викликав у мені справжню лють замість відчаю.

— Як ти смієш, — закричала я, вдаривши в двері обома руками й намагаючись роздивитися Едіт крізь отвір віконця. — Я законна донька герцога Рошваль, леді Семерфельдського краю, рідна сестра майбутньої королеви. Його високість, наслідний принц, не давав вам таких вказівок. Я чула!

Сміх раптом урвався, і в отворі з’явилося викривлене й зловісне обличчя горбанки. Я відсахнулася, але не настільки далеко, щоб не почути її тріумфальний, злобний шепіт.

— А хто сказав, що це наслідний принц наказав тебе замкнути?

З цими словами вона грюкнула віконцем, залишивши мене приголомшену й застиглу, мов статуя, зі зблідлим обличчям.

У нашому королівстві є лише два принци, і якщо це не Рафаель, то…

******

Два тижні я металася кімнатою, мов поранений звір у клітці. День Х наближався, а я не могла нічого зробити. Едіт тримала слово й більше зі мною не розмовляла.

Лише двічі на день приносила їжу й повністю ігнорувала мої крики, лемент, благання.

Щоправда, час від часу з того боку лунав тихий, зловісний сміх, але все по тому.

Ще в перший тиждень у мене була надія, що залишений де Севраном солдат прийде мене провідати або хоча б розпитуватиме про мене.

Але з кожним днем навіть вона танула.

Якщо намісник так відкрито пішов проти вказівки Рафаеля й виконує накази виключно Теодора, значить, час бунту вже близько.

І писати листів не знадобиться.

 Теодор вирішив утримати мене таким способом. Навіщо? Холодний піт прошиб тіло від яскравих спогадів і здогадок.

О, у принца була особливо бурхлива фантазія щодо мене. За його ж словами, шкода, що я була такою слабкою й так недовго протрималася. Він би із задоволенням помучив мене довше, та людське тіло далеко не таке міцне.

Загалом потрібно було робити що завгодно й як завгодно, аби тільки вибратися звідси й утекти.

З Теодором я більше ніколи не хочу зустрічатися. Краще смерть…

І ось на другому тижні мене осяяла світла думка.

Треба будь-що заманити Едіт до кімнати, а там…

Що я робитиму з нею там, вдалося придумати не одразу, але все ж бажання жити підштовхнуло мою ліниву фантазію породити план.

Щоправда, він вимагав довгої підготовки й чималого акторського таланту.

Перше, що я зробила, — почала потроху запасатися їжею. Частину з’їдала, а частину ховала. Хліб, хоч і черствів, але був цілком їстівним і мав допомогти мені в реалізації плану втечі.

За три дні припасів накопичилося достатньо, і далі чекати було не можна.

Я почала менше їсти й щоразу показово кашляла, скаржачись Едіт, що почуваюся дуже погано й що в мене жар.

Горбанка ніяк не реагувала, але я й не розраховувала, що ця хитра лисиця швидко клюне. Ні, усе це були декорації до головної сцени.

Яка сталася за п’ять днів до повені.

Того дня я зробила те, на що не наважувалася весь цей час. Обмотавши руку ковдрою й добряче намучившись, я обережно розбила скло у вікні.

Вибравши досить гострий і відповідний за розміром уламок, я обмотала його шматком, відірваним від простирадла, і сховала до кишені.

У кімнаті миттєво стало холодно, але це не мало значення. Або я сьогодні виберуся звідси, і тоді це вже будуть не мої проблеми. Або залишуся в ув’язненні, і тоді померти від запалення легень буде цілком прийнятним фіналом.

Тож зброя є! Тепер потрібно заманити здобич. За ці дні я все прорахувала до дрібниць. У мене був лише один шанс провести горбанку, і я відточувала свою пастку до досконалості.