Розділ 5

В Дорнхейм ми прибули рівно на шостий день. Оскільки я все ще сиділа замкнена в кареті без вікон, помилуватися місцевими краєвидами й оцінити перспективи мені не вдалося. Хоча, можливо, це й на краще.

Моя психіка, виснажена подорожжю й безкінечними тривожними думками, була в украй жалюгідному стані, і похмуре видовище я б просто не витримала.

А Дорнхейм виявився саме таким. Сірим і тужливим, із вічною мрякою дощів. Ніби саме небо оплакувало занепад і занедбаність столиці провінції Равенмарк.

Коли мене випустили з карети, лишилося тільки з відразою оглянути вбогий краєвид.

Стіни міського замку стояли, але в якому ж жахливому стані вони були. Порослі мохом, подекуди обвалені, з нерівними краями. Якби навколо не сновигали люди, можна було б подумати, що в цих руїнах ніхто не живе.

Та й самі мешканці виглядали не краще. Худі люди в сірому, зношеному одязі й із тьмяними, байдужими очима. Поглянувши на них, я відчула, як мій оптимізм згасає. Не найкраще місце для початку нового життя, але моєю думкою ніхто не цікавився в цьому питані.

Гаразд, рано впадати у відчай. Можливо, мені тут іще сподобається…

— То ось яка важлива пташка до нас прилетіла, — пролунав за спиною неприємний, старечий голос.

Я обернулася й одразу здригнулася від огиди. На сходах, що вели до замку намістника  стояла потворна горбата жінка.

Трохи перекошена, ніби ось-ось завалиться вправо. Невисока, одне плече випиналося вище за інше, надаючи постаті гротескного, майже карикатурного вигляду. Шия здавалася надто короткою, ніби голова втиснута в плечі, а сама голова — непропорційно великою.

Обличчя було порізане глибокими зморшками. Шкіра — землиста, плямиста, з жовтуватим відтінком, як у давно хворої людини. Одне око примружене сильніше за інше, через що погляд здавався косим, недобрим і чіпким. Губи — тонкі, майже зниклі, стиснуті в злісній усмішці, що оголювала рідкісні, потемнілі зуби.

Сиве волосся стирчало клаптями з-під брудного чепця, не приховуючи залисин.

При цьому вбрана горбанка була не гірше за шляхетну пані.

— Чого витріщилася?! — злобно прошипіла несподівана гостя (чи господиня?). — Тут тобі не столиця! Дивися, а то всі коси повисмикую і очі…

Договорити вона не встигла, як мене затулила собою масивна постать капітана де Севрана.

— Хто ти така? І де люди намісника?

Тон у капітана варти був холодним, загрозливим і справив враження на стару.

— Молодий пане, — защебетала вона, розпливаючись у підлесливій усмішці й демонструючи огидні чорні зуби. — Я служу його ясновельможності, і за його наказом засуджена Сент-Олент переходить під моє підпорядкування.

У мене серце впало в п’яти. Ця горбата відьма явно не з добрих, але перш ніж я встигла піддатися паніці, де Севран відрізав:

— Вирішувати, що буде зі злочинницею, намісник не може! Все, що в його владі, — це лише виконання королівського наказу, який я… — капітан варти потягнувся до камзола й дістав звідти листа з характерною печаткою. — …особисто йому зараз передам. Тож веди мене до лорда.

— Ось воно як, — пробурмотіла горбанка собі під ніс і кинула на мене недобрий погляд. — Прошу, ідіть за мною.

Останнє було сказано м’якшим тоном і явно призначалося де Севрану. Він подав мені знак не відставати від нього.

О, із превеликим задоволенням! Я поспішила за капітаном варти, намагаючись ігнорувати біль у затерплих руках і ногах, а також не озиратися довкола.

Бо те, що я бачила, відверто мене пригнічувало.

Фортеця зсередини виглядала ще гірше, ніж зовні. «Сирість, мотлох і холод», здається, були тутешнім девізом і способом життя. Кам’яні стіни потемніли від вологи, у швах чорніла пліснява, подекуди стікала вода, залишаючи брудні сліди.

Підлога була нерівна, вибита, ніби її колись лагодили абияк, а потім махнули рукою. Під ногами скрипіли пісок і дрібне сміття.

Світло від рідкісних смолоскипів було тьмяним, більше кіптявило, ніж освітлювало, залишаючи кути в напівтемряві. Я навіть закашлялася, прикривши рота рукою, щойно зайшла й вдихнула цей дим.

— Яка ж ніжна панянка, — долинуло єхидне попереду.

Горбанка відверто зненавиділа мене з першого погляду, але максимум, на що наважувалася, — це кидати шпильки. Поки що…

Я старанно проігнорувала її слова й продовжила розглядати резиденцію намісника.

Міцні арки, товсті двері, добротна кладка — колись тут панував порядок. На тлі загального занепаду вона виглядала майже пристойно.

Але сюди давно не прикладали господарської руки. Та навряд чи вже й прикладуть.

— Ваша світлосте, вони прибули, — голосно проголосила горбанка, розчиняючи якісь двері без стуку й одразу схиляючись у глибокому поклоні.

— Чудово, чудово, — пробурмотіли з кабінету. Роздивитися, хто це був, не видавалося можливим, бо горбанка затулила вхід своїм безглуздим тілом, але здогадатися було неважко. Нас приймав сам…

— Лорде Етчере, — капітан де Севран упевненою рукою відтіснив убік горбанку й увійшов, не чекаючи запрошення. Я тихою мишкою прослизнула слідом за ним, намагаючись не дивитися на служницю намісника, яка нагородила мене сповненим ненависті поглядом.

І що, питається, я їй такого зробила, щоб мене так зненавидіти? Ми знайомі від сили п’ять хвилин, а тут така відверта неприязнь.

Але особисто розпитувати горбанку я, звісно, не наважилася, та й зараз у мене були справи важливіші.

— Я капітан варти, який супроводжує засуджену леді Рошваль до місця заслання. Моє ім’я — Антоніо де Севран.

Леді Рошваль? Відколи де Севран мене так називає? Усю дорогу я була Сент-Олент, а тут раптом леді Рошваль. Але, схоже, ця презентація  було не для мене, але  при цьому грала мені на руку.

Наміснику дали зрозуміти, що я не проста пташка, а прізвище мого всемогутнього батька мало магічно вплинути на всіх присутніх.

Але ось що було дивним — лорд Етчер навіть бровою не повів.