Розділ 4

Мені довго довелося заспокоювати власну істерику, викликану появою Теодора. Якщо точніше, знадобилося не менше трьох годин дороги, перш ніж мій розум нарешті прийшов до ладу, і я змогла мислити спокійно й відносно холодно.

На щастя, варта мене майже не турбувала, залишивши опальну панянку на самоті з собою.

Порожній шлунок бурчав від голоду, голова паморочилася від тряски, тіло боліло від синців, але це були такі дрібниці порівняно з тими думками, що мучили мене зараз.

Отже, принц вирішив попередити колишню наречену. Як же це схоже на того Теодора, якого я знала в минулому житті. Молодший син короля завжди був розважливим параноїком. Жодна, навіть найменша образа — уявна чи справжня — не могла сховатися від його уваги. Ще з дитинства, коли хлопчик достатньо підріс, щоб зрозуміти — тут його ніхто не любить, Теодор завжди знаходив спосіб розрахуватися зі своїми ворогами.

Спочатку він шкодив і планував інтриги за спиною, але згодом… Коли проявилася його надприродна сила, навіть батько боявся його зачіпати.

Хмм, його, звісно ж, можна було б пожаліти... Відразу після народження його відкинула рідна мати. Ніхто в роді Валькоріан не мав такої помітної зовнішності. І королева Мелісана, і король Річард були темноволосими брюнетами з блакитними очима.

І це ЗАВЖДИ передавалося у спадок! Адже королівський рід волів одружуватися з далекими родичами, щоб не розбавити ненароком «блакитну, божественну кров». Тому за довгі століття правління Валькоріан нашими землями не було жодного представника роду, який би не мав родових рис.

І ось у королеви народжується немовля з чорними, мов ніч, очима й білим пушком на голові.

Як тут не запідозрити зраду?

Звісно, сумніви точили не лише короля, а й увесь двір, а згодом і взагалі поповзли по країні.

Заради збереження честі Річард визнав сина, але ні він, ні королева не пробачили Теодорові свого приниження й самого факту його народження.

Тому хлопчик ріс недолюбленим, занедбаним і всіма зневаженим — до певного часу.

Я гірко всміхнулася, усвідомлюючи всю іронію долі. Саме молодший принц найбільше заслуговував на почесті й привілеї у королівському роді, але короткозорість батьків і жорстокість людських пересудів призвели до трагедії.

О, ми всі заплатимо за страждання цього хлопця, якщо дехто нас не врятує. Я стиснула холодними пальцями поділ сукні й швидко-швидко зашепотіла молитви, щоб Рафаель устиг.

«Будь ласка, будь ласка», — подумки підганяла я старшого принца. — «Повір мені й знайди її якнайшвидше».

Та відповіддю був лише натужний скрип коліс карети, що швидко відносив мене геть від столиці.

Я більше не могла ні на що вплинути, тож залишалося тільки молитися і подбати про себе.

*******

Яким би дивним не був початок нашої подорожі, вона минула доволі спокійно. Віддалившись від столиці, капітан де Севран розслабився і більше не кидав на мене підозрілих поглядів. Він узагалі мене не чіпав, як, утім, і я його.

Поїздка була геть позбавлена комфорту, але я стійко це витримувала, чим заслужила певну повагу з боку солдатів, які цінували мужність і стриманість.

Тож мене без проблем випускали справити потребу, коли я просилася, і навіть намагалися підгодовувати кращими шматочками на постоялих дворах, де ми зупинялися. Шкода лише, що ночували ми майже на ходу.

Де Севран не дозволяв залишатися на постій у селах чи містах і волів розбивати табір просто неба.

Я страждала, мучилася й мерзла, але терпіла, стиснувши зуби, за що й була винагороджена повагою та поблажливим ставленням варти.

Це виливалося в невеликі подарунки й спроби полегшити мою долю.

— Ось, панянко, — на третій день дороги один із вартових, ніяковіючи й червоніючи, простягнув мені згорток на привалі. — Це ми з хлопцями скинулися. Капітан теж.

Чомусь особливо виділивши начальство, ще зовсім молодий чоловік глянув у бік де Севрана. Я теж подивилася на нього й мимоволі усміхнулася. Капітан розмовляв із іншим вартовим біля струмка й старанно робив вигляд, що не дивиться в наш бік, але одним оком усе ж косив на мене.

— Щиро дякую, — голосно й щиро подякувала я, притискаючи великий згорток до грудей.

Усі навколо ще більше заметушилися, не звиклі до похвали від молоденьких шляхетних панянок, а вартовий, що вручив мені подарунок, почервонів як мак і, щось пробурмотівши, відійшов.

Точніше, втік із поля бою, блиснувши п’ятами й навіть не озирнувшись.

Щоб не бентежити їх іще більше, я повернулася до карети й почала розглядати подарунок.

У вузлику виявився жіночий одяг. Дешевий, домотканий, але новий і добротний. А головне — теплий.

Тюремна ковдра гріла погано й майже не рятувала вночі. Моє весільне плаття зовсім забруднилося, зім’ялось і пахло триденним немитим тілом.

Так, від його блиску й розкоші нічого не лишилося, як, утім, і від статусу його власниці. До того ж мені довелося відірвати один із рукавів і зробити з нього щось на кшталт мішечка, куди я методично складала дрібні й великі перлини, відірвані від сукні.

Цей невеликий мішечок, що поступово наповнювався, був моєю головною надією. З його допомогою я планувала забезпечити собі більш-менш пристойні умови заслання.

В ідеалі — купити невеличкий будинок і найняти прислугу, але це вже було вершиною всіх мрій.

Я зовсім не уявляла, з чим зіткнуся, і дякувала богам, що мене вивезли з храму саме  в цій розкішній сукні, так багато прикрашеній.

А тепер от… Я зворушено шмигнула носом, але сльози стримала й заходилася нишпорити далі.

Добротні чоботи, полотняна сумка, пояс… Ех, шкода, що немає натільної білизни!

Але, гадаю, тендітна й вразлива психіка солдатів не витримала б купівлі настільки інтимних речей. Тож і на тому дякую.

У мене пішло зовсім небагато часу, щоб перевдягтися й скласти весільну сукню та туфлі в подаровану сумку.

Отак краще! Мішечок із коштовностями я вирішила сховати в найнадійнішому місці — у ліфі. Не знаю, скільки нам ще їхати до місця призначення, тож треба бути насторожі.