Розділ 3

У дворі було багато варти. Похмурі чоловіки, закуті в сталеві лати, з мечами й пістолями при поясі виглядали солідно й загрозливо. Досить просторий тюремний двір тепер зменшився в розмірах і навіть здавався трохи тісним.

Варта про щось ліниво розмовляла, аж доки я не вийшла з похмурих склепінь притулку всіх злочинців.

Гострі, неприязні погляди швидко ковзнули по мені. Подекуди, щоправда, в них було видно  жаль, але здебільшого ніхто не наважувався виказати незгоду з наказом його високості необережним жестом чи марним співчуттям.

Їх поставили стерегти й доправити злочинницю до місця заслання — і саме цим вони й займуться.

— Чому ув’язнена без кайданів? — уперед виступив один із вартових. Дуже молодий і вродливий чоловік, та судячи зі знаків відзнаки, — командир загону супроводу.

Я ковтнула слину й ледь здригнулас від його тону й суворого голосу. Останнім часом у мене алергія на таких вояків. Теодор обожнював військову справу, і армія відповідала йому взаємністью. Як наслідок — друг мого ворога, мій ворог.

— Капітане де Севран, — нервово віддавши честь, промовив мій супутник, — дозвольте вам дещо доповісти.

І, трохи завагавшись, тюремний вартовий додав:

— Особисто.

Молодий капітан пильно подивився на нього, а тоді кивнув, дозволяючи підійти.
Вартовий швидко наблизився й щось поспіхом зашепотів йому на вухо. По мірі того як тривав цей шепіт, вираз обличчя капітана змінювався.
Наприкінці він і зовсім глянув на мене з певною часткою зацікавленності.

— Гаразд, — голосно промовив він і жестом відпустив вартового, а тоді звернувся до мене: — Корделіє Рошваль, я тут для того, щоб зачитати вам вирок і виконати його.

Він рукою вказав на криту дерев’яну підводу з щільно забитими вікнами й великим залізним засувом на дверях.
Натяк був очевидний. Вгадувати, що написано в указі, не доводилося, але процедура є процедура, і мені доведеться вислухати вирок.

— Корделіє Рошваль, молодша донька герцога Рошваля, за прилюдну образу його високості, молодшого принца…

І далі, і тому подібне в тому ж дусі. Мій вчинок був розписаний у всіх подробицях, і на мою голову сипалася вогняна кара його королівської величності.

Із важливого я вловила тільки два моменти: мене позбавляють родового імені й надають прізвище Сент-Олер — це було родове ім’я бабусі, матері моєї матері до шлюбу.
І це був дуже, дуже добрий знак!! Цим рішенням його високість викреслює мене з родового дерева Рошваль і відсікає мою сім’ю від наслідків. Дафну й батьків не зачепить цей скандал. Принаймні на папері.

Що ж до Сент-Олер, то їхня чоловіча гілка давно обірвалася, і, по суті, цього роду вже не існує. Тож за мої вчинки перед короною відповідатиму виключно я.

Якщо говорити про друге… О, ця новина була ще кращою за попередню.

— …вирушаєте до провінції Равенмарк для відбування довічного покарання.

Я прикрила обличчя руками й схлипнула. Іншим могло здатися, що розпещена панянка оплакує свою долю, але це було не так. Далеко не так!

Це був шанс для мене! У минулому житті невдовзі після мого весілля на провінцію Равенмарк обрушилося страшне лихо. Жахливий землетрус, після якого провінцію накрили зсуви в різних місцях.

Мій батько разом із молодшим принцом відповідали за допомогу постраждалим й рятувальні операції в тому регіоні. Були особливі місця, яких дивом не зачепило, і люди там ховалися, а потім… Ай, яка різниця, що було з ними потім. Головне — план уже визрів у моїй голові. Багато хто загинув у той жахливий рік, багато хто зник безвісти й згодом був оголошений мертвим. А що, як нещасна молодша донька роду Рошваль просто помре?

Загине в безладі страшної катастрофи, що впаде на провінцію Равенмарк. О так! Нове життя! Десь далеко від палацу, інтриг, а головне — від Теодора.

І вишенька на торті — можливість втрутитися, якщо знадобиться.

Я ще раз голосно шмигнула носом і, прибравши переможну усмішку, відняла долоні від обличчя. Варто поквапитися й залишити столицю якнайшвидше, поки їхні величності або мій батько не втрутилися.

Ніби у відповідь на мої думки, у двір стрімко в’їхав один із вартових і одразу кинувся до капітана з доповіддю.

Слів було не розібрати — вартовий говорив тихо, але обличчя Севрана ставало дедалі похмурішим. А тоді, відштовхнувши підлеглого, що ще намагався щось сказати, він наказав:

— По конях!!! — а потім вказав на мене й без жодних церемоній гаркнув: — У карету!

Не подобається мені все це . Ой, як не подобається! Тож зволікати я не стала й із дивовижною спритністю заскочила всередину карети, не чекаючи, поки варта мене туди запхає.

Ледве я встигла сісти, як вона одразу ж рвонула з місця.

О, чорт! Я боляче вдарилася ліктями об тверді стінки, а потім і зовсім гепнулася головою. Перед очима заплясали іскри, і мене злегка занудило.

Якщо вони й далі так мене везтимуть, то відбувати заслання буде нікому.

Ця думка додала сил, і я заходилася гупати в стіну, вимагаючи від кучера їхати повільніше. Думаєте, мене хтось почув? Аж ніяк!

Карета помчала ще швидше, вкотре вдаривши мене об стіну.

Так тривало цілу годину, поки все моє тіло не вкрилося рівномірним шаром синців. Дивом я не зламала собі жодної кістки, але це було аж ніяк не заслугою візника, а виключно моєю. Довелося призвичаїтися й максимально ухилятися під час падінь.

Та за годину все раптом стихло. Карета сповільнила хід, а потім і зовсім зупинилася. Почулися голоси варти, дверцята розчинилися, впускаючи сонячне світло в суцільну темряву моєї клітки.

— Ну, тут…

Що саме збирався з’ясувати капітан де Севран, мене не цікавило. Я просто впала на нього, і лише вправність натренованого вояки допомогла йому вчасно мене підхопити.

— От чорт! — вилаявся він, зручно перехоплюючи мене під руки й відтягуючи від карети. — Якщо ви така тендітна, то як збираєтеся вижити в засланні?