Розділ 2

У в’язниці було сиро й тихо. Але принаймні не темно. Я страшенно боялася темряви в останні три місяці свого життя, і це відчуття досі переслідувало мене відгомонами минулого.

Теодор тримав мене в найпохмурішій камері, глибоко під скелею, на якій стоїть королівський палац. Власне, це навіть камерою назвати було важко. Темна шахта, де я майже збожеволіла від холоду, голоду й страху. Коли молодший принц, а точніше, на той момент уже король, витяг мене з тієї шахти, щоб остаточно обірвати моє життя, мій розум уже майже потьмарився.

Від цих спогадів я здригнулася й ще щільніше загорнулася в ковдру, яку люб’язно надали мені вартові.

У цьому житті все складалося не те щоб добре, але, мабуть, непогано. Я перебувала у верхніх камерах королівської в’язниці, де було світло й цілком прийнятно. Невеличка кімнатка з вузьким залізним ліжком, прибитим просто до стіни. На нього дбайливі тюремники накидали оберемок свіжого сіна, а також матрац у когось запозичений . І він, і ковдра були явно не новими, але все ж чистими й, як не дивно, зручними.

Можливо, колишня розпещена молодша донька роду Рошваль і обурилася б такій убогій обстановці, ще й з чужого плеча, але, знаєте, диба лікує пихатість і примхливість краще за будь-які ліки.

Тож зараз я раділа й цьому матрацу. А ще тому, що не зі своєї доброї волі вартові кружляли наді мною, мов турботливі квочки. У всьому цьому я бачила руку наслідного принца, і серце наповнювалося теплом і надією…

— Виживи, будь ласка, Рафаелю, — прошепотіла я, міцно стискаючи краї сповзаючої ковдри й знову накидаючи її собі на плечі. — Виживи й захисти Дафну, благаю тебе.

Самотня сльоза скотилася по моїй щоці, і я швидко-швидко стерла її, розмазуючи бруд по заплямованому обличчю.

Яким коротким виявився шлях від розкішної, ясновельможної леді Рошваль, у якої навіть рушник для рук був із найтоншого, коштовного фарсійського шовку, до нещасної обірванки, що радо приймає чужі обноски.

Та, втративши голову, хіба плачуть за волоссям? Жертвуючи собою і приймаючи цю долю, я рятую не лише своє життя, а й життя близьких мені людей.

Хіба це не варте того?

— Леді… кхм, тобто панянко, — я й не помітила, як біля ґратчастих дверей з’явився вартовий. — На вас надійшов наказ. За годину вас відправлять до місця заслання.

— Уже? Так швидко? — я ніби й була готова до такого розвитку подій, але все ж… Горло стиснув страх перед змінами в житті, і не найкращими, варто сказати. — Я ж тут менше години.

— Такий наказ, — розвів руками вартовий. — Уже й супровід для вас формують. І карету з палацу прислали.

— Карету з палацу? — моє здивування було щирим. Я сподівалася, що Рафаель постарається максимально відхреститися від опальної рідні дружини. Або… це Дафна? Ні, вона б не встигла. Та й батько ще не в курсі, інакше б миттю примчав сюди. Щоправда, невідомо — відбивати нерозсудливу доньку у королівської варти чи, навпаки, добивати, але все ж свою присутність герцог Рошваль позначив би гучно й однозначно.

Отже, все-таки наслідний принц. І, можливо, це на краще. Поки їхні королівські величності теж перебувають у невіданні й не можуть якось вплинути на рішення сина, усе піде за наміченим планом.

Так, усе склалося якнайкраще. Якби в храмі був король, мене могли б і стратити (власне, саме до цього я й готувалася, але в наслідному принці знайшлося значно більше милосердя й завбачливості, ніж у батька та брата).

Але за традицією батьки тих, хто бере шлюб, не могли бути присутніми на весіллі дітей і мали смиренно молитися в Храмі Відлюдника за щасливу долю своїх нащадків і майбутнє потомство.

Король і королева, а також тато з мамою вирушили туди й мали повернутися лише після полудня. Я глянула на яскраве небо крізь маленьке ґратчасте віконце камери. Судячи з усього, скоро обід. Чи означає це, що королівська й герцогська подружня пара повернуться до міста, коли мене вже тут не буде?

Я ледь усміхнулася й похитала головою. Що ж, дуже передбачливо, ваша високосте.

— Панянко, — повернув мене до реальності вартовий, простягаючи якийсь згорток крізь ґрати. — Ви тут просили… Ось.

О, так! Я миттєво схопила згорток і вдячно глянула на вартового.

— Дякую, — щиро відповіла йому. Грубий вояк знітився і, тихо буркнувши: «Дрібниці, панянко», поспішив зникнути.

А я притисла згорток до грудей і подякувала небесам. Так, Корделіє, зараз дуже-дуже важливий момент, від якого насправді залежить твоє майбутнє і майбутнє твоєї родини.

І потрібно обрати правильну людину, якій ти можеш довіритися. Я швидко сіла на скрипуче тюремне ліжко й, розгорнувши клунок, дістала з сірої тканини грубий, жовтуватий папір, а також просте гусяче перо й дешеву чорнильницю. Раніше я писала на білосніжному папері із золотими вензелями, різьбленим із кістки пером, але тепер потрібно від цього відвикати.

Більше не донька шляхетного роду, а проклята всіми вигнанка. Та від цього мої слова аж ніяк не втратять сили. І сподіваюся, мій адресат зрозуміє їхню важливість і зробить усе, про що я прошу.

«Ваша високосте, наслідний принце Рафаелю», — виводжу я тремтячою рукою, намагаючись зібрати докупи думки, що розбігаються, мов отара овець, випущених на весняний луг.

«Гадаю, просити пробачення було б нерозумно й безглуздо в моїй ситуації, і все ж дозвольте принести мої найглибші вибачення за той спосіб, який я обрала, щоб усе виправити. Я жодною мірою не намагалася принизити молодшого принца чи зганьбити честь королівської родини, але обставини, у яких я опинилася, вимагали рішучих дій.

Я прошу пробачення за завдану мною шкоду, але не прошу милості, оскільки знаю, що ви й так щедро її проявили, зберігши мені життя».

Зробивши паузу й глибоко вдихнувши, я знову повернулася до листа. Тепер найважливіше. Життєво важливе!

«Мої жалюгідні вибачення — не головна причина, з якої я вам пишу. Я звертаюся до вас із проханням, яке має захистити і вас, і мене, і тих, кого ми обоє любимо. Можливо, вам здадуться дивними мої слова, але БУДЬ ЛАСКА! поставтеся до них із усією серйозністю, виконавши в точності, інакше…»