Розділ 1

Моє важке, уривчасте дихання колихало край білої фати. Вона заважала бачити, що робиться навколо, спотворюючи образи.

В очах темніло від нестачі повітря. Я щойно отямилася і була повністю дезорієнтована. Де я? Як я тут опинилася? Чому навколо так багато людей?

Я простягнула слабку руку, щоб скинути цю ганчірку й нарешті глибоко вдихнути, а вже потім розібратися, що до чого, але тут…

— Що ти робиш, поганко! — по-зміїному прошипіли поруч, перехоплюючи мою руку й відтягуючи її назад.

Я здригнулася, але не від болю, а від… Не може бути!!!!! Цей голос!!! Дафна?!!!! Але як?! Ти ж мертва!!!!

— Зараз з’явиться його високість, і якщо ти знову щось утнеш, клянуся, цього разу я тебе точно…

Договорити вона не встигла, бо над нашими головами гучно пролунало:

— Його благородна високість, ясновельможний спадкоємний принц Рафаель Валькоріан.

ЩО!!???? Світ захитався, варто було лише почути це ім’я! Попри те, що я стояла на колінах перед вівтарем, тіло не втрималося й почало завалюватися назад. Мене бив дрібний трем від паніки і невіри. Рафаель тут? Чи означає це…

— Корделія, що з тобою? — міцна рука сестри знову схопила мене, але цього разу підтримуючи. Тепер у її голосі чулося ледь приховане занепокоєння. Дафна… Вона завжди була такою. Зовні їдка, сувора й неприступна, але в душі моя старша сестра була дуже відданою й люблячою дівчиною. При цьому її гострий розум і добре серце ніколи не заважали одне одному. Сестра була напрочуд розсудлива й мудра.

О боги, як же мені тебе не вистачало, Дафно!!!

Ця думка змусила мене вчепитися в її руку й прошепотіти:

— Дафно. Ти тут? Що відбувається?

Я не бачила, але почула в її голосі знайомі нотки. Сестра явно була незадоволена.

— Про що ти, Корі? — прошипіла вона, повертаючи свій звичний суворий тон. — Це день нашого весілля. Якщо ти знову задумала якусь витівку, то зараз зовсім не час. Ти вже не дитина, сестро…

Вона ще щось говорила, але я вже не чула. У моїх вухах набатом лунали два слова. День весілля??!!!!!!! НІ!!!! Будь ласка, тільки не це!!!! Мої думки панічно заметушилися зграєю наляканих пташок, коли, ніби насміхаючись над моїм станом, гучний голос церемоніймейстера урочисто проголосив:

— Його високість, молодший принц Теодор Валькоріан.

******

Мені не потрібно було підіймати вуаль, щоб  уявити, як по багатій, вишитій золотими візерунками доріжці храму до мене наближається моя власна смерть. І не лише моя…

Сьогодні смерть мала вигляд високого, вродливого юнака з незвичайним білим волоссям і гордим обличчям, яке не посоромилося б носити навіть божество.

Теодор крокує трохи позаду брата, наслідного принца, але це не заважає йому затьмарювати останнього. Своєю незвичністю, холодною відчуженістю та ідеальною красою мармурової статуї.

Усі погляди мимоволі прикуті до нього. Усі хочуть побачити, як його сьогодні приборкають наказами батька-короля та могутністю роду ненависної дружини. Ідіоти!!! Які ж вони сліпі ідіоти!!!

— Корі, візьми себе в руки, — зовсім тихо прошепотіла Дафна, боляче вщипнувши мене. — Церемонія починається…

Вона не встигла договорити, як щось темне загородило нам огляд. Розшиті золотими візерунками у вигляді вогняного дракона м’які чоботи зупинилися поруч із сестрою.

— Встань, діво, — промовив трохи хриплуватий голос наслідного принца, і широка, чоловіча  долоня потяглася до Дафни. — Настав час тобі покинути батьківський дім.

Рафаель явно хвилювався, але ритуальну фразу вимовив без запинки й чітко. Зовсім як минулого разу.

— Я підкоряюся, мій чоловіче, й покидаю батьківський дім, щоб увійти у свій, — тихий, але впевнений голос сестри відповів принцу, промовляючи другу частину і, по суті, завершуючи церемонію. Саме з цього моменту жінка й чоловік вважаються подружжям. Усе інше — лише розвага для родичів і друзів.

— Тоді ходімо, — Рафаель стиснув руку сестри, яку вона встигла вкласти в його долоню, і допоміг їй підвестися, дбайливо пригортаючи свою наречену.

Мої долоні стиснулися, а на очі набігли сльози. Ці двоє… Відповідальний і надійний Рафаель, який крадькома поглядав на Дафну, коли думав, що цього ніхто не помічає. Помічав увесь двір, але тактовно мовчав, потай усміхаючись з такої милої закоханості старшого принца у власну наречену. А Дафна… Сестра нікому ніколи не розповідала, але я впевнена — спадкоємець престолу їй подобався. Не як майбутній володар і сходинка до вершини, а як чоловік.

У них не було шансу, але я впевнена — ці двоє були б щасливі разом. Мали б попереду довгі роки спільного життя, виростивши те дивовижне єднання душ, яке так рідко трапляється в нашому світі.

Вони стали б добрими королем і королевою. Якби їм дали можливість прожити хоча б трохи довше.

Хвиля ненависті захлистнула мене, якраз в той момент, коли біле полотно вуалі нареченої  раптово затягнуло чорним. ВІН!!!! Я здригнулася, і сльози самі  собою покотилися з очей. Жах сковував усе тіло. Молодший принц зловісною скелею висів наді мною, заповнюючи собою весь простір.

Простягнута рука змусила мене відсахнутися, і від панічної втечі мене стримало лише те, що ноги відмовлялися підкорятися.

— Встань, діво, — його голос був зовсім іншим, не схожим на голос Рафаеля. Солодкий, мелодійний голос убивці. — Настав час тобі покинути батьківський дім.

Ані тіні хвилювання, ані краплі зацікавленності. Він не питав, не сумнівався — він просто наказував.

У минулому житті я мліла від цього голосу. Тріумфувала в цю мить захлинаючись щастям.

«Він буде мій, лише мій», — думалося дурній і самовпевненій мені.

О, скільки разів я потім картала себе за ту егоїстичну безпечність і жадібність. Як тужила за невинно вбитими близькими. Батько, матінка, Дафна, кузени, кузини, друзі, наближені, прислуга — увесь мій дім, до останнього цуценяти на псарні, були знищені за наказом, відданим ось цим ось м’яким солодким голосом.