Том 2. Інтерлюдія 1. Валріс

Я ненавиджу ранки, коли від мене чогось чекають.

Особливо — діти.

Тренувальний майданчик ще ховався в тіні, коли я прийшов. Вітер ганяв пилюку між дерев’яними манекенами, і один із них уже був зламаний — не від сили, а від дурості. Я зупинився на краю, окинув усе поглядом і на мить подумав, що ще є час просто розвернутися й піти.

Навіщо я взагалі погодився?

Так, магія Санрайса була цікавою. Дивною. Але це не означало, що я хотів стати нянькою. Я не вчив дітей. Я вчився виживати. А це зовсім різні речі.

Голова відділення знову зробив те, що вмів найкраще: поскаржився на нестачу людей — і скинув проблему на мене.

“Ти ж упораєшся.”

Ага. Звісно.

— То… — нерішуче озвався хтось. — Ми починаємо?

Я підвів очі.

Вони стояли криво. Хтось надто рівно, ніби на параді, хтось — так, наче хотів злитися з землею. Лейвін дивився на мене зосереджено, мов перед іспитом. Санрайс — не на мене, а кудись повз, ніби слухав щось інше. Тар тримався впевнено, але в плечах читалася напруга.

Арон і Віттар стояли осторонь, зі схрещеними руками й обличчями людей, яких привели сюди силоміць.

Я зітхнув.

— Добре, — сказав я. — Почнемо.

І майже одразу зрозумів, що не маю жодного уявлення, як саме.

— Магія… — почав я і зупинився. Слова раптом здалися порожніми. — Ні. Забудьте вступ.

Кілька дітей переглянулися.

— Магія — це не щось “десь”, — сказав я простіше. — Вона невід’ємна частина світу. Вона всюди. Просто ви її майже не відчуваєте.

— Чому? — одразу спитав Лейвін.

Я подивився на нього уважніше. Розумні очі. Незручні.

— Бо ви ще малі, — відповів я. — І бо у вас мало досвіду. З часом ви почнете помічати, що в одних місцях магії більше, в інших — майже немає.

— Типу… — Тара нахилив голову. — Як у горах?

— Саме так, — кивнув я. — Це залежить від атрибуту вашого ядра.

— Ядра? — перепитав Санрайс.

Ось воно. Почалося.

— Під час першого резонансу, — я потер потилицю, — у вас формується магічний орган. Ядро. У ньому накопичується мана.

— Тобто вона не просто… в повітрі? — уточнив Лейвін.

— І в повітрі теж, — відповів я. — Але без ядра ви її не втримуєте. Як воду в долонях.

Арон позіхнув.

— То це більше про магів, — буркнув він. — Нам це навіщо?

— Бо навіть фізики мають ядро, — різко відрізав я. — Просто ви використовуєте ману інакше.

Віттар знизав плечима.

— Але в нас немає атрибутів.

— У більшості — так, — погодився я. — Фізики зазвичай безатрибутні. Але не завжди. Іноді атрибут проявляється пізніше.

Тар випрямився.

— А якщо атрибут є… це означає, що інші стихії недоступні?

Я затримав подих. Гарне питання. І дуже невчасне.

— Ні, — сказав я нарешті. — Просто ваш атрибут — це найпростіше. Найдешевше. Найприродніше.

Я підняв руку, і на пальці спалахнув маленький вогник.

— Мій атрибут — вогонь.

Очі загорілися. У всіх. Навіть у фізиків.

Я погасив полум’я, напружився — і замість нього з’явилася тремтлива водяна сфера. Вона ледве трималася, ніби світ їй заважав.

— Але це не означає, що я можу працювати тільки з ним.

Сфера впала й розпалася.

— На цю дурну краплю я витратив майже третину запасу, — сказав я сухо. — Або тому, що я погано збираю водяну ману… або тому, що змушував вогонь бути водою.

— То яка відповідь правильна? — спитав Лейвін.

Я криво посміхнувся.

— Як дізнаєшся — скажеш мені. Людство б’ється над цим питанням століттями.

Санрайс несміливо підняв руку.

— А якщо… — він зам’явся. — Якщо взагалі немає атрибуту?

Я подивився на нього довше, ніж слід. На мить майданчик ніби стих.

— Тоді, швидше за все, — відповів я, — ти можеш поглинати будь-яку ману. Просто повільніше.

Він моргнув.

— Вийди.

Санрайс зробив крок уперед.

— Створи бар’єр навколо манекена, — сказав я, вказавши на побитий дерев’яний остов.

Він напружився — і бар’єр з’явився. Нерівний, але стабільний.

Я підійшов і одним ударом розбив його. Прозорі уламки розсипалися в повітрі.

Я зібрав їх, розділив і роздав дітям.

— Як думаєте, що це за матеріал?

— Не схоже ні на камінь, ні на лід, — обережно сказав Лейвін.

— Саме так, — кивнув я. — Бо це не вони. Це матеріалізована мана.

Я обвів їх поглядом.

— Є магія, яка не підпорядковується атрибутній класифікації. Безатрибутна. Нестабільна. Небезпечна. Але саме тому — цікава.

На майданчику вперше за весь урок запанувала тиша.

— Кожна магія має свої плюси й мінуси, — додав я. — І єдиний спосіб не померти від власної дурості — дізнатися про неї якомога більше.

Діти мовчали, роздивляючись уламки в руках.

Я подивився на них і зрозумів:

цей урок буде довгим.

І, швидше за все, не останнім.