Том 2. Глава 3. Райнер ванкрейт

Він вирушив одразу.

Гільдія жила звичним ритмом: кроки в коридорах, шелест паперів, приглушені розмови за зачиненими дверима. Ніхто не зупиняв Райнера Ванкрейта — не тому, що боялися, а тому, що розуміли: зараз не час.

У приймальні він не затримався. Лише коротко кивнув охороні — і ті мовчки відчинили двері до кабінету голови відділення.

Усередині було тісно.

Стажери стояли біля стіни. Вчителі — трохи осторонь. Глава відділення сидів за столом; перед ним лежав знайомий Райнеру звіт.

Лейвін підняв голову — і завмер.

Батько.

На мить у нього перехопило подих. Він не встиг нічого сказати, не встиг навіть підвестися — Райнер уже був поруч.

Він не говорив. Не питав. Просто обійняв.

Міцно. Надійно. Так, як обіймають не мага, не спадкоємця, не надію роду — а сина, який повернувся живим.

У кімнаті запанувала тиша.

Лейвін не одразу наважився відповісти, але зрештою поклав руки батькові на плечі. У грудях щось стиснулося, і він відчув, як напруга двох днів почала тріщати, мов тонкий лід.

— Ти живий, — тихо сказав Райнер. — Це головне.

Лейвін кивнув. Слів усе ще не було.

Райнер відступив на крок і лише тоді окинув поглядом інших. Стажери виглядали розгубленими, дехто — наляканими. Вони ще не знали, хто саме стоїть перед ними, але інстинктивно відчували вагу цієї людини.

— Виведіть дітей, — спокійно сказав Райнер. — Усіх.

Глава відділення не заперечував.

Лейвіна вивели першим. Стажери пішли за ним. Двері зачинилися.

— Я ознайомився зі звітом, — сказав Райнер, коли вони залишилися вчотирьох. — Повністю.

Валріс мовчав. Грім стояв рівно, заклавши руки за спину.

— Це був мій проєкт, — продовжив Райнер. — Моя ініціатива. Моє рішення.

Він не підвищував голосу. Саме це й насторожувало.

— Я не шукаю винних, — сказав він. — Але я роблю висновки.

Глава відділення напружився.

— З восьми учнів троє відмовилися ще в перший рік. П’ятеро, що залишилися… — Райнер торкнувся звіту кінчиками пальців. — Були не готові. І тому їх стало ще менше.

Валріс стиснув кулаки.

— Вони ще діти, — різко сказав він. — І те, з чим вони зіткнулися, не пережив би кожен дорослий.

— Саме тому, — спокійно відповів Райнер, — навчальний клас буде розформовано.

Тиша впала важкою ковдрою.

— Я пропоную компенсацію, — продовжив він. — Офіційну.
Гріму — за безпосередній захист мого сина.
Вам, Валрісe, — за рішення, прийняті в умовах загрози.

— А Санрайс? — тихо спитав Валріс. — Він був другом вашого сина.

Райнер не відвів погляду.

— Це велика втрата. Саме тому клас закривається.

Він повільно видихнув.

— Остаточно.

Райнер вийшов із кабінету й рушив коридором у бік виходу.

Та не встиг зробити й десяти кроків, як його наздогнав Валріс.

— Можна зайняти кілька хвилин вашого часу?

Райнер зупинився лише на мить, але руху не припинив. Він не мав часу на сльози за померлого учня.

— Старого ельфа звали Ліарен Сильварін, — заговорив Валріс. — Один із чотирьох старійшин Елдерану. Він не назвався навмисно. Поспішав. Мав повернутися того ж дня.

Райнер зупинився й повернувся.

— У місті про це знали. Біля Центрального Древа стояв спостерігач. Коли я назвав ім’я — охорона відреагувала миттєво. Нас провели не до гільдії, а одразу до Ради.

Валріс зробив паузу.

— Вони слухали дуже уважно. Ставили правильні запитання. Не про втрати каравану — про ящура. Про момент зникнення. Про те, чи залишилася палиця старійшини.

Він підняв погляд.

— Палиця зникла разом із ним. І це їх цікавило найбільше.

Райнер мовчав.

— Після оформлення провалу, — продовжив Валріс, — я чув, як радник наказав негайно зібрати старійшин. Їх цікавили три речі: знайти Ліарена, знайти ящура… або знайти хлопця.

Імені він не назвав.

Не було потреби.

— Вони не вважають, що всі троє загинули, — додав Валріс. — Інакше реакція була б іншою.

На цьому він замовк.

Райнер кивнув, розвернувся й пішов далі.

Лейвін чекав у вітальні, дивлячись у підлогу.

Коли батько вийшов, він одразу все зрозумів по обличчю.

— Клас розформовано, — сказав Райнер без зайвих слів.

Лейвін кивнув. Він був до цього готовий.

— У тебе є вибір, — продовжив батько. — Академія гільдії. Або Вежа. Тобі вже дванадцять.

Лейвін не вагався.

— Вежа, — сказав він. — Я хочу туди.

Райнер довго дивився на нього. Потім кивнув.

— Добре.

Кабінет Райнера Ванкрейта був тихим.
Занадто тихим.

— Що зараз робить найманець Валріс? — спитав він, не піднімаючи погляду від столу.

Слуга швидко переглянув записи.

— За наявними даними, він узяв контракт на дослідження нової червоної зони лісу Ліствал і покинув місто приблизно дві години тому.

Райнер кивнув, але відповіді не прокоментував. Кілька секунд він мовчав, дивлячись у порожнечу, ніби зводив докупи фрагменти, які не хотіли складатися.

— Мені потрібне досьє, — сказав він нарешті. — На ім’я Ліарен Сильварін. Усе, що знайдете: посади, зв’язки, участь у радах, архівні згадки. Без винятків. І особливо — палиця, яку він носив із собою.

Слуга трохи нахилив голову.

— Буде виконано.

Двері зачинилися тихо.

Райнер залишився сам. Він повільно зітхнув і вперше за весь день дозволив собі сказати це вголос:

— Погано це зникнення пахне. Дуже погано.