Том 2. Глава 1. Після зникнення

Ящур зник.

Це була перша думка, яка не вкладалася в голову, хоч як Валріс не намагався підібрати до неї пояснення.

Він стояв на краю пролому, який звір пробив своїм тілом, і дивився вперед — туди, де ще мить тому була масивна спина, хвіст, луска. Щось реальне. Важке. Живе.
Тепер там не було нічого.
Ані тіла.
Ані слідів.
Навіть крові.

— Неможливо… — пробурмотів хтось за спиною.

Валріс не відповів. Він і сам це знав.

Ящур не міг просто зникнути. Не такого розміру. Не після такого удару. Не на відкритій місцевості. Не без сплеску мани, не без залишків, не без хоч чогось.

Але він зник.

Грім стояв поруч, трохи нижче, біля краю пролому. Його броня була подряпана, на плечі — сліди удару. Він дивився не вперед, а вниз — туди, де на землі лежав Лейвін. Непритомний. Живий.

Це було важливо.

— Він… — почав один із караванників, що повернувся першим. — Я бачив, як звір біг прямо на хлопця. Ящур зімкнув щелепу. Я впевнений.

— Ні! — перебив інший. — Він упав ще до того. Хлопець упав, а звір промахнувся. А потім… потім щось сталося.

— Що саме?

— Я… не знаю.

Валріс підняв руку.

— Досить, — сказав він спокійно, але твердо. — Говоріть по черзі.

Люди поверталися. Хтось обережно, хтось бігом. Ті, хто втік далі, почувши, що шум бою стих, тепер поверталися з надією побачити мертве чудовисько. Вони не знаходили ні його, ні відповіді — і це лякало більше.

Перекличка зайняла час.

Чотири тіла з каравану — загинули під час першої атаки, коли бар’єр Санрайса не витримав.
З групи старого ельфа — залишився один охоронець. Непритомний, але живий.
Стажери…

Валріс ковзнув поглядом по обличчях.

— Санрайс? — спитав він.

Тиша.

Це було гірше за будь-яке підтвердження.

— Він був там, — озвався один зі стажерів. — Поруч із ельфом. А потім… я не бачив.

— Його з’їли, — сказав хтось майже з полегшенням, ніби просте пояснення було кращим за невідомість.

Валріс повільно видихнув.

— Якби його з’їли, — сказав він, — ми б знайшли сліди. Кров. Одяг. Рештки.
Ми не знайшли нічого.

— То де він?!

Це прозвучало з викликом.

— Я не знаю, — відповів Валріс.

Це не заспокоїло нікого.

Розмова швидко переросла в докори.
Караванники говорили про втечу охорони.
Охорона — про неможливість зупинити таку тварюку.
Стажери мовчали. Їхнє мовчання було важчим за крик.

Грім не втручався. Він сидів поруч із Лейвіном, перевіряючи дихання, пульс, реакцію. Кілька разів його погляд затримувався на обличчі хлопця довше, ніж слід було б. Але він нічого не сказав.

Валріс слухав і думав.

Здібність ящура?
Малоймовірно. Навіть магічні істоти такого класу не зникають так.

Захисний механізм ельфа?
Старий був сильним… але той удар мав його вбити. І тіло зникло разом із звіром.

Зовнішній вплив?
Ні сплеску. Ні слідів втручання.

Варіанти були. Відповідей — ні.

— Ми залишаємося, — сказав він нарешті.

Розмови стихли.

— На добу, — продовжив Валріс. — Я залишаюся тут і обстежу місцевість.
Якщо хтось хоче йти далі — я не тримаю.

Він не наказував.
І саме тому ніхто не рушив.

До вечора вони прочесали все навколо.
Коло за колом.
Без результату.

Ні слідів лап.
Ні уламків луски.
Ні залишків мани.

Під вечір Лейвін прокинувся.

Він підвівся різко, ніби чекав удару, і лише потім озирнувся.

— Що… — почав він і замовк.

Йому пояснили. Коротко. Без прикрас.
Старий ельф.
Ящур.
Санрайс.

Він слухав мовчки. Не перебивав.
Коли замовкли всі — опустив погляд.

— Тобто… — сказав він хрипко. — Я все проспав.

Ніхто не відповів.

Він зрозумів сам.

Вночі Валріс довго не спав.

А на ранок вони рушили далі.

Ще два дні шляху — і пункт призначення прийняв їх так, як приймають усіх:
з паперами, запитаннями і холодною фіксацією втрат.

Санрайс і старий ельф були записані як зниклі.
Ящур — як невідома загроза, що перебуває в лісі.
Рівень небезпеки лісу Ліствал підняли до червоного.

А Валріс знав лише одне:
щось пішло не так.

І це було лише початком.