Том 1. Інтерлюдія 3. Едмір

Я спеціально поставив ящик посеред тренувального майданчика.
Не на краю.
Не біля стіни.
Саме там, де зазвичай починаються спаринги.

— Не підходьте ближче ніж на п’ять кроків, — сказав я. — І не тому, що це небезпечно. А тому, що ви маєте дивитися, а не реагувати.

Вісім учнів зупинилися. Хтось із них напружився, хтось, навпаки, вирішив, що це черговий «теоретичний урок».
Грім стояв збоку, мовчки. Валріс — трохи позаду, зі складеними руками, уважний.

Ящик був простий. Дерев’яний. Збитий грубо, маленькими металевими гвіздками. Кришки не було видно.

— Усередині щур, — сказав я. — Звичайний. Міський.
Він зрезонував один раз. Можливо — двічі. Не більше.

Я обійшов ящик півколом, не наближаючись.

— Ви, напевно, знаєте, що у світі існує підгрупа істот, яку ми називаємо нежиттю. Нежить — це істота, що утворюється після смерті будь-якої іншої істоти, з якої не було вийнято камінь мани.

Я перевів погляд з учнів на ящик.

— Він загинув учора. Приблизно дев’ятнадцять годин тому.
І ось перше, що вам потрібно запам’ятати: після смерті труп із ядром не перетворюється одразу.

Я зробив паузу, даючи цій думці влягтися.

— Потрібен час. Години. Іноді — майже доба.
Резонанс не спалахує миттєво. Він накопичується.

У ящику щось глухо вдарилося об стінку.
Хтось із учнів здригнувся. Добре. Значить, слухають.

— Більшість думає, що нежить — це «повернення», — продовжив я. — Але це неправда.
Це наслідок ще одного резонансу. Неконтрольованого.

Я зупинився.

— Перший резонанс майже ніколи не пов’язаний із чимось добрим. Страх. Біль. Виживання. Розчарування. Варіантів багато, і в кожного він свій.
Смерть — подія ще гірша. Вона створює ідеальні умови для нового резонансу, але вже без волі, без напрямку, без «я».

Ящик знову здригнувся. Сильніше.

— Саме тому нежить часто фізично сильніша за оригінал, — сказав я спокійно. —
Не тому, що їй нічого втрачати. А тому, що нежить від істоти з одним резонансом може за силою зрівнятися з істотою з двома.

Удар.
Дерево тріснуло.

— Зверніть увагу, — продовжив я, не підвищуючи голосу. — Це можливо лише з істот, що зрезонували менше ніж шість разів.

Я не встиг договорити.

Ящик розлетівся.

Дерев’яні дошки розсипалися, ніби їх виштовхнули зсередини. Щось сіре, худе, неприродно швидке вискочило назовні й рвонуло вбік, до огорожі майданчика.

Щур.

Але вже не зовсім.

Він рухався ривками, надто різко для свого тіла. Лапи ковзали по каменю, кігті залишали сліди. Очі були порожні.

— Не рухатись, — сказав я.

Валріс навіть не зробив кроку.

Полум’я спалахнуло коротко й чисто.
Без крику.
Без боротьби.

Тіло нежиті впало й почало швидко обвуглюватися.

Я дочекався, поки вогонь згасне, і лише тоді продовжив:

— І ось друге, що вам потрібно запам’ятати.
Після смерті нежиті камінь мани не залишається.

Я подивився на учнів.

— Тому що енергію поглинає тіло, а не ядро.
Навіть якщо істота була магом, а не фізичним бійцем, мана не формується в камінь. Вона розподіляється по тканинах.

Я вказав на обгорілий труп.

— Саме тому нежить небезпечніша, ніж здається.
І саме тому ядра збирають одразу після бою.

Я зробив паузу.

— Після шостого резонансу смерть працює інакше.
Тоді істота вже не повертається.
Вона стає чимось іншим.

Я зітхнув.

— Основою підземелля.

Кілька секунд ніхто не говорив.

— Є навіть люди, — додав я, — які вважають, що ми живемо всередині великого підземелля. Просто достатньо стабільного, щоб не помічати цього щодня.

Я озирнувся на Гріма.

— На сьогодні досить, — сказав я. — Наступного разу говоритимемо про те, як не допустити цього взагалі.

Урок було закінчено.