Том 1. Глава 15. Фінал

ВалРіс і Грім зробили крок уперед майже одночасно.

Не тому, що хотіли — тому, що тіло саме тягнулося туди, де вирішувалося головне. Де ще тривав бій.

Старий ельф стояв навпроти ящура один.

Ліани обвивали чудовисько з усіх боків — товсті, темні, натягнуті так, що в повітрі стояв низький гул, ніби хтось провів по струнах. Вони не душили і не ламали — вони тримали. Фіксували. Забирали простір для руху.

Ящур смикався, напружувався, але не рвався. Він чекав.

І ельф чекав теж.

Він не бив.

Палиця була в його руках легко — ніби важила не більше сухої гілки. Він торкався нею луски ящура. Раз. Другий. Третій. Без сили. Без замаху.

ВалРіс раптом зрозумів — це не атака.

Це було налаштування.

Ліани затремтіли. Натяглися ще сильніше. Повітря навколо них стало щільним, важким, ніби простір збирався в одну точку.

І тоді —

Вони порвалися.

Не з тріском — з глухим, розірваним звуком, ніби рвалася сама земля.

Ящур рвонувся вперед усім тілом.

Передні лапи зійшли вниз одночасно.

Ударна хвиля прокотилася полем — ВалРіса хитнуло, Грім ледь устояв. Старий ельф на мить втратив рівновагу — лише на мить.

Цієї миті вистачило.

Лапа ящура зійшла знизу вгору.

Не різко — важко.

Ельфа підкинуло в повітря, як сухий лист. Він перелетів залишки дерев’яної стіни — тієї, від якої вже майже нічого не залишилось — і зник по той бік.

Ящур завмер.

Озирнувся.

Він чекав відповіді. Контратаки. Болі.

Її не було.

І тоді він зрозумів, де найбільша загроза.

Ящур побіг.

Він не бачив ВалРіса. Не бачив Гріма. Вони вдарили в нього — марно. Він протаранив їх, протаранив рештки стіни, дерево, землю.

Все, що було між ним і тим, куди полетів ельф, перестало мати значення.

Санрайс біг.

Світ стрибав уривками — земля, коріння, тінь від стовбура, знову земля. Повітря різало легені, кожен вдих був занадто глибоким і водночас недостатнім. Ноги ковзали по вологому ґрунту, але тіло вперто рухалося вперед, ніби хтось тягнув його за невидиму нитку.

І тоді він побачив.

Щось пролетіло над ним і приземлилося неподалік. Глухо. Важко. Не так, як падають живі.

Санрайс різко загальмував, мало не впав. Руки самі розтиснулися — Лейвін зісковзнув на землю, важко вдарився об ґрунт, але Санрайс цього майже не почув.

У вухах дзвеніло.

Він підійшов ближче. Крок. Ще один. Кожен давався важче, ніж біг.

Старий ельф лежав нерухомо.

Не дихав — або так здавалося.

Санрайс опустився поруч. Коліна вдарилися об землю, та болю не було. Він схопив ельфа за плечі, трусонув — спочатку обережно, ніби боявся зруйнувати щось крихке, що ще тримається.

— Гей… — голос зірвався. — Гей…

Нічого.

Він поклав руку на груди — і одразу відсмикнув.

Грудна клітка була неправильною.

Не зламаною — знищеною. Кістки не тримали форму. Усередині було відчуття, ніби все перемішали. Ні ребер. Ні захисту. Ні шансу.

Горло стиснулося. Він відвернувся — і його вирвало вбік. Судомно. Болісно. Світ на мить звузився до землі під руками.

Коли він підвів голову, побачив —

Рука ельфа зісковзнула вбік.

І тільки палиця залишалася в пальцях — стислих так міцно, ніби навіть смерть не змогла розтиснути хватку.

Санрайс потягнувся до неї.

І в цю ж мить сили пішли.

Ноги підкосилися. Світ поплив. Він упав на коліна, потім — на бік, важко вдихнувши повітря, яке не хотіло входити.

Палиця залишилася стояти вертикально.

Старий ельф тримався за неї.

Санрайс — теж.

І тоді згори зійшлася щелепа.

Ящур упіймав лише повітря — і верхів’я палиці, яку тримали вони обоє.

Для тих, хто дивився здалеку, це виглядало просто.

Наче він зімкнув зуби на людині.

А потім —

Їх не стало.

Ні тіла ельфа.
Ні тіла ящура.
Ні Санрайса.

Лише втиснута земля.

І пам’ять — гостра, як уламок кістки, — що вони тут були.