Том 1. Глава 14. Страх

Санрайс не чув криків.

Світ звузився до уламків, до землі під щокою, до важкого запаху крові й пилу. Звук бою існував десь окремо — глухий, ніби через товщу води. Він бачив, як ворушаться губи людей, як хтось біжить, падає, підводиться знову, але це було не з ним. Наче він дивився чужу історію.

Але бій тривав.

Старий ельф вийшов уперед без крику.
Просто — крок. Ще один.

Його постава була рівною, майже спокійною, але в цьому спокої не було втоми. Лише досвід. У руках — палиця. Стара, темна від часу, з нерівною поверхнею, ніби її не раз намагалися зламати — і щоразу не виходило.

Ящір рикнув і вдарив.

Лапа зійшла зверху вниз, розтинаючи повітря, але ельфа там уже не було. Він зсунувся вбік, легко, майже ліниво, ніби знав цей рух наперед. Земля здригнулася, коли удар пішов у ґрунт.

Другий.
Третій.

Ящір був сильний. Надто сильний. Його тіло було бронею, кожен рух — смертельним. Але він був важкий. Йому бракувало швидкості.

Ельф це знав.

Він не намагався пробити захист — це було б дурістю. Він тримав дистанцію. Коріння виривалося з-під землі, гілки хльостали з боків, не завдаючи шкоди, але змушуючи ящура повертатися, реагувати, втрачати ритм.

Коли ж дистанція зникала — ельф ішов уперед.

Палиця торкалася луски.
Раз.
Два.
Три.

Удари були короткі, різкі, не для болю — для контакту. Для того, щоб залишити слід, передати щось, що не видно очима. Деревна магія не рвала й не ламала — вона чіплялася.

Ящір гарчав, розвертався, бив хвостом, але щоразу трохи запізно.

Захист у нього був ідеальний.
Але навіть ідеальний захист не означає, що тебе не можна стримувати.

Грім тим часом повз уздовж зламаної стіни.

Кожен рух віддавався болем. Ліва сторона майже не слухалась, дихання рвалося. Він бачив, як Арон, Віттар і Тар зірвалися з місця одразу після крику ВалРіса — вони почули, вони побігли.

Лейвіна він не бачив.

— Блять… — прошипів Грім і перевернув чергову купу уламків.

Нічого.

Ще раз.

І тоді — рука.
Нерухома. Бліда.

— Є… — видихнув він і, напружившись, витяг тіло з-під дерева.

Лейвін був непритомний. Але дихав.

— Живий… — Грім стиснув зуби й закинув його на плече.

ВалРіс ішов до Санрайса повільно.

Кожен крок давався важко. Він кульгав, нога була вся в крові — пазур розпоров м’яз, і біль накочував хвилями. По обличчю текло щось тепле — він навіть не намагався витерти.

Він глянув убік.

Старий ельф ще тримався.
Тримався добре.

— Трясця… — видихнув ВалРіс і підійшов до Санрайса.

Схопив його за плечі.

— Санрайс! — закричав він, не від злості — від шуму. — Ти мене, блять, чуєш?!

Трясе.

Ще раз.

— Санрайс!

Нічого.

У голові Санрайса була тиша. Повна. Густа.
А потім — різкий ривок.

Фокус повернувся.

Він побачив ВалРіса. Кров. Очі. Рот, що кричить.

— …ти мене чуєш?!

— Так… — Санрайс моргнув. — Так. Чую.

Голос був чужий. Ніби не його.

— Очі на мене, — ВалРіс ще раз струснув його. — Зараз. Ти тут. Живий. Зрозумів?

Санрайс кивнув. Повільно. Розгублено.

І тут з-за уламків почувся крик:

— Знайшов!

Грім вибіг, несучи Лейвіна на плечі.

— Як він?! — ВалРіс повернувся до нього.

— Живий. Без тями.

— Цей? — ВалРіс кинув погляд на Санрайса.

— Здається, отямився, — відповів Грім.

ВалРіс знову подивився на Санрайса.

— Понесеш?

Санрайс завмер.

— Я… — він ковтнув. — Я не…

— Понесеш, — повторив ВалРіс. Голосно. Жорстко. — ЗАРАЗ.

Санрайс зрозумів.

Він кивнув.

Вчителі швидко переклали Лейвіна йому на спину — як рюкзак. Важкий. Теплий. Живий.

— Бігом, — сказав ВалРіс і показав на прорубану щілину в стіні. — Не оглядайся.

Санрайс побіг.

Перед тим, як зникнути, ВалРіс глянув на Гріма.

— Ну що востаннє, — хрипко сказав він.

— Сплюнь, — відповів Грім. — Я ще хочу пожити.

ВалРіс криво всміхнувся.

— Ну… це не факт.

І десь позаду, за дерев’яною стіною, земля здригнулася знову.