Том 1. Глава 13. Звір якого ніхто не зупинить

Рев затих.
Але біг не припинився.

Монстри все ще неслися крізь ліс — уже рідше, уже не так щільно, але потік не обривався. Тіла миготіли між деревами, лапи глухо били по землі. Хтось спотикався, хтось падав, але решта бігла далі, не озираючись.

Здавалося, що це ніколи не скінчиться.

Та скінчилося.

Шум за дерев’яною стіною, яку виростив ельф, почав танути. Спершу зникли крики. Потім хрускіт гілок. Потім — сам біг.
Ліс ніби видихнув.

Ніхто не рухався.

Я стояв, упершись долонями в повітря, і відчував, як тремтить бар’єр. Не від ударів — від напруги. Він тримався сам, без зовнішнього тиску, і від цього було ще страшніше. Мені здавалося, що якщо я моргну — він розсиплеться.

Один удар серця.
Другий.
Третій.

Серце било так голосно, що я чув його у вухах. Наче хтось зсередини бив по черепу кулаком.

Ще кілька ударів.

Тиша.

І тоді —

БУМ.

Земля здригнулася.
Я здригнувся разом із нею.

БУМ.

Це не було схоже на біг.
Це не бігло.
Це йшло.

Повільно. Важко. Впевнено.

БУМ.

Кожен удар був ближче. Наче хтось бив по самій землі, перевіряючи її на міцність.

Я відкрив рота, щоб закричати — і не встиг.

БУМммм—

Дерев’яна стіна вибухнула.

Не зламалася — проломилась. Тріски, уламки, цілі стовбури полетіли вперед. Один із них ударив у бар’єр, інший пролетів зовсім близько — я відчув, як повітря рве легені.

Світ спалахнув болем.

Я відчув, як щось у бар’єрі пішло не так — ще до того, як побачив тріщини. Мана смикнулася, ніби хтось різко смикнув за жилу.

Бар’єр тріснув.

Дерево продавилося крізь нього, мов крізь воду, і з усієї сили вдарило чоловіка в груди. Його просто змело. Щось важке впало зверху. Хтось закричав. Кілька тіл зникли під уламками — швидко, остаточно.

Бар’єр розлетівся.

Я опинився на землі, задихаючись, дивлячись на шматок неба між пилом і листям.

Все. Нам кінець.

Думка була дивно спокійною.

Це… не звичайний звір.

Я бачив його крізь пролом.

Ящір був величезний. Непропорційний. Наче хтось узяв звіра і дотиснув його до кінця, не зупинившись там, де природа зазвичай зупиняється. Луска не блищала — вона поглинала світло. Рухи були точні, але зсунуті, ніби світ трохи не встигав за ним.

П’ять резонансів… ні.
Можливо більше.

Він заревів знову — не як звір.
Як те, що позначає територію.

— П’ятірка… — пробурмотів Грім десь збоку. — Ні. Шістка.
Пауза.
— Бля… як нам так могло пощастити.

Пролом був вузький.

І тому ВалРіс опинився прямо перед ним.

Ящір зупинився. Нахилив голову. Подивився на нього так, ніби вирішував — з чого почати.

Лапа піднялася.

Замах — зверху вниз.

Світ звузився до одного руху.

— Назад, блять! — хтось крикнув.

Грім увірвався збоку. Не магією — тілом. Щит у нього в руках з’явився так, ніби він там був завжди.

УДАР.

Щит витримав.

На мить.

Рівно настільки, щоб ВалРіса не розмазало одразу.

Потім лапа продавила все — метал, дерево, повітря — і врізалася в землю. Земля розійшлася тріщинами. Нас придавило.

Я почув, як хтось захрипів.

Двоє ельфійських охоронців з’явилися з обох боків. Швидко. Чітко. Вони били по лапі, по суглобу, по сухожиллю.

Меч зламався.
Просто тріснув.

Ящір різко розвернувся.

Хвіст зніс одного — його відкинуло, як ляльку.
Лапа вдарила іншого. Хрускіт був такий, що мене знудило. Кров. Крики.

ВалРіс ворухнувся.
Грім теж.

Вони підвелися — повільно, зусиллям, ніби земля не хотіла їх відпускати.

— ВАЛІТЬ ЗВІДСИ! — закричав ВалРіс. — ВСІ!

Я підняв голову.

І світ рухнув.

Люди побігли.

Не разом — кожен сам. Хтось кинувся до вузьких проломів між деревами, де стіна тріснула раніше. Хтось почав рубати собі шлях просто зараз — сокирами, мечами, ножами, чим було. Дерево тріщало, ламалося, але нікому не було діла, чи встигне воно впасти.

Ніхто не оглядався.
Ніхто не кликав по іменах.

Ніхто не думав про вози, про товар, про зброю, що залишилася на землі. Про тих, кого вже привалило. Про тих, хто лежав і не ворушився. Про тих, хто ще дихав — але вже не міг піднятися.

Люди бігли повз них.

Бігли повз мене.

Я спробував підвестися — і не зміг. Ноги не слухалися. Не тому що були зламані.
Просто… порожні.
Наче хтось вимкнув у них силу.

Вставай, блять.
Вставай же.

Я вперся руками в землю. Пальці тремтіли. Земля була холодна, волога, справжня.
А я — ні.

Десь попереду я почув крик. Короткий. Обірваний.
Я не обернувся.

Ящір заревів знову. Ближче. Гучніше.
Він не поспішав.

І тоді я зрозумів страшну річ.

Він знав, що ми тікаємо.
І йому було байдуже, кого саме він наздожене.

Я залишався на землі.

Таких, як я, він їсть останніми.