Том 1. Глава 12. Те що росте

Він не пам’ятав початку.
Початок не був важливий.

Було тепло — і було холодно.
Було голодно — і було боляче.
Світ тиснув з усіх боків, і кожен день міг обірватися просто тому, що він дихав.

Він був малий.
Менший за тих, хто їв його родичів.
Менший за тіні, що ковзали між деревами.
Менший навіть за власний страх.

І все ж він жив.

Час ішов нерівно.
Іноді — довго нічого не змінювалося.
А потім щось ламалося всередині, і світ ставав іншим.
Він ставав іншим.

Те, що колись змушувало бігти, тепер відступало.
Те, що кусало, тепер ламало зуби.
Ті, кого він боявся, зникали.

Тіло росло.
Не м’яко — різко.
Наче в нього вливали силу, якої ще вчора не було.

З’являлися нові вороги.
Більші.
Зліші.
Їх було більше.

Він пережив і їх.

Настав час, коли навколо не залишилося нікого, хто міг би кинути йому виклик.
Ліс став тісним.
Їжа — рідкою.
Світ — замалим.

Він пішов далі.

Дерево за деревом.
Схил за схилом.
Території змінювалися, як запахи.

І тоді з’явилися вони.

Малі.
Двоногі.
Вони рухалися всередині дерева.
Дерево скрипіло, деренчало, пахло потом і металом.

Всередині було багато смачної їжі.
І багато заліза.

Він їв таких раніше.
Не завжди.
Іноді залізо різало.
Іноді всередині траплялося щось тверде — маленьке, важке.
Він ковтав це, не замислюючись.
Іноді боліло.
Іноді ставало сильніше.

Він пам’ятав шрами.

Він ріс далі.

Коли він увійшов у густий ліс, той уже мав господаря.
Великого.
Гучного.
Самовпевненого.

Це тривало недовго.

Після бою ліс мовчав.
Слабкі тікали.
Сильних не залишилося.

І тоді він відчув новий запах.

Двоногі.

Вони зайшли глибоко.
Не ховалися.
Шуміли.
Вважали, що ліс їхній.

Він не поспішав.

Серед двоногих траплялися ті, хто міг поранити.
Не всі.
Але достатньо, щоб бути обережним.

Він чекав.

Ніч прийшла сама.

У темряві думки були простими.
Не словами — відчуттями.
Напрямками.
Рухом.

У гущі лісу була група істот.
Вони трималися разом.
Вони були голодні.
І вони боялися.

Він з’явився там, де його не чекали.

Зграя зламалася.
Вони втекли.
Туди, де пахло двоногими.

Він пішов слідом.
Тихо.

У центрі з’явилася блискітка.

Вона тримала їх разом.
Не давала запахам розпадатися.
Вона була дивною.

Деякі двоногі билися.
Інші стояли всередині блиску.
Вони виставляли дрібних уперед.

Йому це не сподобалося.

Він не наблизився.
Він запам’ятав.

І зник у темряві.

Вранці двоногі пішли.

Він прийшов на їхнє місце.

Земля пам’ятала.
Дерева пам’ятали.
На землі валялися уламки блиску.

Він ударив.

Блискітка не витримала.

Це було легко.

Після цього він перестав поспішати.

Він обійшов ліс.
Великим колом.

Дрібні.
Ті, що тікають першими.
Ті, що кусають і кричать.
Голодні.
Злі.
Налякані.

Він гнав їх.
Не до себе — від себе.
В одному напрямку.

Вони бігли.

Він дивився з підгорбка, як двоногі відступають.
Як дерево стає стіною.
Як страх робить їх повільними.

Настав час.

Він наповнив груди повітрям.

І заревів.

Ліс почув.
Світ почув.
Двоногі — теж.