Том 1. Глава11. Коли ліс біжить

Колеса рипіли рівно, майже заспокійливо. Дорога тягнулася між деревами, і ліс тепер виглядав звичайним — аж занадто. Ніби нічого й не сталося.

Діти йшли поруч із возами. Не разом — швидше групами, що то сходилися, то знову розпадалися.

— Якби мені дали ще секунду, — буркнув Арон, дивлячись під ноги, — я б його точно дістав.

— Секунду? — Віттор фиркнув. — Ти в нього ліз, ніби він тренувальний манекен. У нього зуби, якщо ти не помітив.

Арон стиснув кулаки, але нічого не відповів.

— Та годі вам, — озвався хтось ззаду. — Ми ж вижили.

— Не “ми”, — сухо сказав Віттор. — Нас витягнули.

Тар ішов трохи осторонь. Він мовчав, лише час від часу стискав і розтискав пальці, ніби досі відчував розряд у шкірі.

— Я ж… я ж його зупинив, — тихо сказав він, ні до кого конкретно не звертаючись. — Якби не це…

— Зупинив, — погодився Лейвін. — Але й мене майже зупинив разом із ним.

Тар знітився, опустив голову.

— Зате бар’єр стояв, — додав Лейвін після паузи. — Якби не він…

Він глянув у мій бік. Я мовчав, тримаючись рівно, але вигляд у мене був такий, ніби кожен крок давався через силу.

ВалРіс і Грім трималися осторонь. Йшли не поруч — трохи рознесено, час від часу зупинялися, оглядали ліс, прислухалися. Їхні погляди постійно ковзали між деревами, ніби вони бачили там щось, чого інші не помічали.

Раптом ліс зліва здригнувся.

Щось велике прорвалося крізь кущі — швидко, різко. Дикий олень вискочив на дорогу, майже не знижуючи ходу. Його роги світилися тьмяним, нерівним світлом, ніби по них пробігали хвилі мани. Повітря навколо нього тремтіло.

Він не дивився на караван. Взагалі ні на що не дивився.

Просто тікав.

— Простий олень?.. — хтось встиг видихнути.

— Ні, — тихо сказав Грім. — Не простий.

Олень зник між деревами так само раптово, як і з’явився.

Ліс знову замовк.

— Він навіть не помітив нас, — сказав ВалРіс. — Це погано.

Він різко розвернувся.

— Усі до купи. Швидко.

Люди зібралися майже одразу — без паніки, рухи були чіткі, відпрацьовані ніччю.

— У бар’єр не заходити, — додав ВалРіс. — Стій поряд. Зроби його меншим — тільки для людей. Мана ще знадобиться.

Я кивнув і зробив крок уперед. Бар’єр став щільнішим і меншим, ніж уночі. Людям стало тісніше, але купол тримався.

— Ми не ховатимемось, — холодно сказав старий ельф, стаючи поруч.

— Як знаєте, — відповів ВалРіс. — Ваш вибір.

Перші звірі з’явилися майже одразу.

Вони бігли з того ж напрямку, куди зник олень. Різні. Надто різні.

Перекручені вовки з палаючими очима. Пара гоблінів, що навіть не глянули на людей, лише промчали далі, стискаючи іржаві ножі. Кобальди — низькі, швидкі, з божевільними поглядами.

Вони тікали.

— Тримати позиції, — сказав Грім.

Цього разу діти не кинулися вперед.

Лейвін спокійно кинув іглу — одну, другу. Не добивав. Лише змінював напрямок.

Тар працював обережно. Короткий дотик — і одразу відхід.

Арон тримав дистанцію. Бив лише тоді, коли був упевнений. Віттор більше не поспішав — рухи стали простішими, але надійнішими.

Охоронці каравану діяли злагоджено. Біля бар’єра двоє ельфійських вартових знімали тих, хто підбирався надто близько.

Спочатку здавалося, що цього достатньо.

Але звірі не закінчувалися.

Нові й нові тіла проривалися крізь хащі. Хтось падав, хтось минав. Повітря наповнилося запахом крові й страху.

— Назад! — пролунало одразу з двох голосів.

Діти відступили до бар’єра. Тепер у бій увійшли дорослі — вчителі, охоронці, ельфійська варта.

І тоді старий ельф підняв руку.

Земля здригнулася.

Просто з-під ґрунту почали рости дерева. Швидко, грубо, одне біля одного. Стовбури змикалися, гілля перепліталося, утворюючи живу стіну.

Монстри змушені були оббігати її.

І саме в цю мить з того боку, звідки вони тікали, пролунав рев.

Глибокий. Низький. Такий, від якого вібрувало повітря.

Ліс відповів тишею.

І всі зрозуміли — це лише початок.