Том 1. Глава 10. Після тиші

Тиша після бою була іншою, ніж зазвичай.
Не порожньою — настороженою.

Люди не розходилися одразу. Хтось сидів біля вогню, хтось стояв, не знімаючи зброї, ніби чекав, що темрява ще раз зробить крок уперед. Вогонь потріскував надто гучно. Ліс мовчав надто рівно.

ВалРіс говорив із начальством каравану довго. Не підвищував голосу, але й не знижував його. Я бачив, як старший з купців кілька разів намагався щось заперечити — і щоразу замовкав, наштовхнувшись на холодний, прямий погляд.

— Наш наніматель — старий ельф, — сказав ВалРіс нарешті, без обхідних слів. — Але якщо доведеться, я залишу і його. І грім теж.

Купець напружився.

— Ви ж розумієте, що…

— Розумію, — перебив ВалРіс. — Якщо ситуація стане критичною, ми не будемо героїчно гинути за контракт. Ми зробимо все, що в наших силах. Якщо доведеться — кинемо вантаж. Якщо доведеться — підемо самі.

Кілька секунд тиші.

— А якщо він буде проти?

— Тоді він поїде без нас.

Після цього розмова закінчилася.

Старий ельф чекав у своїй кареті. Усередині пахло сухими травами й старим деревом. Він сидів рівно, з тією показною спокійністю, яка буває лише у тих, хто звик, що світ підлаштовується під нього.

— Ви дозволили собі багато, — сказав він одразу.

— Ні, — відповів ВалРіс. — Я дозволив собі достатньо.

Ельф прижмурився.

— Ми вас найняли.

— І що з того, — коротко сказав ВалРіс. — Це рівно до того моменту, поки ваші рішення не почнуть вбивати людей.

— Ви погрожуєте?

— Попереджаю.

Один з охоронців напружився. Рука лягла на руків’я меча. Другий зробив півкроку вперед.
ВалРіс навіть не глянув у їхній бік.

— Ми в пастці, — сказав він. — Назад шляху немає. Якщо ви йдете за мною — живете. Якщо ні — це ваш вибір.

Він розвернувся і вийшов, не чекаючи відповіді.

Біля вогню його вже чекав Грім.

— Ну? — спитав той.

— Нічого нового, — відповів ВалРіс. — Старший каравану боїться втратити вантаж більше, ніж людей. А ельф… він живе так, ніби це не з ним може статися.

— Значить, ніч буде довгою.

— Вона вже така, — кивнув ВалРіс.

ВалРіс, Грім та охоронці каравану взяли на себе чергування.

Але ніч минула без подій.

Ніхто не нападав. Ліс мовчав. Навіть вітер стих, ніби хтось притримував його за горло.

Після бою ми впали спати майже одразу. Без розмов, без суперечок. Мана і сили поверталися повільно, важко, але сон робив своє.

Зранку караван почав збиратися.

ВалРіс і Грім зібрали стажерів осторонь. Без криків. Без злості. Гірше.

— Почнемо з простого, — сказав Грім. — Що це, в біса, було.

Арон напружився.

— Один лізе прямо в зуби монстру, — продовжив він. — Другий падає на рівному місці.

Віттор стиснув щелепи.

— Тар, — ВалРіс перевів погляд. — Ти оглушив вовка. Добре. Але твоя магія поки не розрізняє ворога й союзника. Ще раз так — і хтось ляже від тебе.

Тар кивнув, не піднімаючи очей.

— Лейвін, — Грім подивився на нього. — Ти зробив рівно те, що мав. Але не думай, що цього достатньо.

Лейвін мовчки кивнув.

— Санрайс, — додав ВалРіс. — Ти захистив людей. Ти зробив усе, як тобі казали. Але якщо розслабишся — наступного разу бар’єр може не врятувати. Думай, як ти ще можеш бути корисним.

Я кивнув. Слів не було.

— Запам’ятайте, — підсумував Грім. — Ми не будемо вас рятувати завжди. Краще навчіться не створювати проблем.

Він зробив паузу.

— І ще одне. Якщо почуєте наказ бігти і не озиратися — це значить, що якщо не послухаєте, помрете.

Ці слова застрягли в голові кожного.

Караван рушив.

Колеса повільно покотилися вперед, залишаючи позаду галявину, попіл і втоптану землю.

Коли ми від’їхали досить далеко, на галявині раптом щось хрумснуло.

Не гілка.

На м’якій землі, де ще зберігалася волога ночі, з’явився слід. Великий. Глибокий. Свіжий.

Лапа.

Набагато більша, ніж у вовка.

Караван їхав далі.

А слід лишався позаду — як нагадування, що втеча зграї була лише початком.