Том 1. Глава 9. Коли земля горить

Здригнулося небо — так спершу здалося.
Ніби хтось десь далеко зламав велике сухе дерево.

Потім здригнулася земля.

Не сильно. Не так, щоб падали казанки чи іскри сипалися з вогню.
Але достатньо, щоб Грім різко підняв голову, а ВалРіс напружився ще до того, як усвідомив — чому.

Ще один глухий тріск.
Десь зліва. Нижче.

— Вони йдуть, — сказав Грім тихо, але так, що його почули всі, хто мав почути.

Небойових уже зібрали. Люди стояли півколом, тісно, без криків. Хтось стискав у руці щось для захисту, хтось просто стояв поруч, не знаючи, куди подіти руки.

— Санрайс, — коротко кинув ВалРіс. — До них. Бар’єр.

Я не заперечував.
Ми це обговорювали ще до виходу.
В атаці я слабкий, але можу захистити цих людей.

Я став між ними, вдихнув і розгорнув бар’єр. Широкий, щільний, знайомий до болю — той самий, що тоді, вперше. Він увійшов у землю, замикаючись у повну сферу.

Мана рвонула з ядра разом із видихом — різко, майже до дна. Тиск накрив на мить, потім відпустив. Купол лишився стояти сам.
Той самий. Просто більший.

Ледь піднявши голову від перенапруги, я побачив:
ВалРіс став поруч із Лейвіном і Таром.
Грім — трохи правіше, з Ароном і Віттаром.

— Як звикли, — сказав Грім. — Я прикрию те, що пропустите. Якщо скажу «назад» — не сперечаємося.

Арон кивнув.
Віттар стиснув спис.

— Тар, — ВалРіс говорив спокійно, майже буденно. — Торкайся. Не бий. Двічі. Третій раз — втратиш свідомість.

— Знаю, — буркнув той.

— Лейвін. Рухома ціль. Подивимось, скільки разів влучиш. Але не витрачай усе. Якщо щось трапиться — я прикрию.

Лейвін кивнув.

Перші вовки з’явилися з темряви різко.
Не гарчали.
Вони рвалися вперед — бігли низько, швидко, майже не дивлячись на табір.

Їх було багато.

— Не всі наші, — сказав Грім. — Тримати лінію.

Один з вовків рвонув ближче.
Тар встиг — доторкнувся коротко. Тіло сіпнулося, звір упав. Другого разу він не ризикнув — відступив, важко дихаючи.

Лейвін кинув першу іглу — промах.
Другу — влучив. Навколо місця удару шерсть вкрив іній, лапа втратила чуття.

Третя ігла змусила вовка змінити напрямок.
Він не зупинився — відійшов, як наказували.

Четверта.
П’ята.

— Назад, — сказав ВалРіс.

У цей момент Тар різко розвернувся — і випадково зачепив Лейвіна. Повітря різонуло. Лейвін стиснув зуби, але втримався.

Над ними вистрибнув вовк — та не долетів. Його накрив вогонь ВалРіса.

Тар глянув на Лейвіна.

— Живий, — кинув він.

— Досить, — ВалРіс перекрив їх вогнем. Вони відступили.

Праворуч Арон підійшов надто близько. Замахнувся — і не встиг.
Вовк кинувся.

Грім вистрілив з лука. Швидко. Без паузи.
Тіло впало, ковзнуло по землі.

— Не лізь! — рявкнув він. — Дистанція!

Віттор зробив крок назад — і спіткнувся. Покотився. Вовки рвонули.

Меч ВалРіса з’явився між ними раніше, ніж страх устиг оформитись у думку. Короткий рух. Ще один.

— Вставай, — сказав він сухо.

Більшість зграї пробігла повз.
Вони не билися. Вони тікали.

Один вовк вискочив просто до бар’єра. Вдарився. Відскочив. Спробував ще раз — марно. Оглушений, він оббіг купол і зник у темряві.

І все скінчилося.

На галявині залишилося кілька вовчих тіл — не всі були заслугою стажерів і вчителів. Декілька знищили охоронці.

З боку, куди побігла зграя, почувся рик — і швидко затих.

Тиша впала різко.
Ніхто не рухався. Зброя залишалась напоготові. Дихання — важке.

— Тримати, — сказав Грім. — Не розслаблятися.

ВалРіс змінив хват.
Ріс зник — залишився Вал.

— Я перевірю, — сказав він. — Напрямок.

Він пішов у темряву.

Час тягнувся.

Коли він повернувся, на мечі не було крові.

— Чисто, — сказав ВалРіс. — Не повернуться.

Одним точним рухом він розбив бар’єр. Купол розсипався, ніби більше й не був потрібний.

— Ми в пастці, — сказав один з охоронців.

ВалРіс кивнув.

— Так. Назад — пізно.
Він глянув на темний обрій.
— Але йти далі — тільки після світанку.

Темний ельф, що весь бій просидів під бар’єром, насупився, ніби це не його вина.
Але нічого не сказав.

Ніхто не заперечував.
Ніч ще не закінчилась.