Том 1. Глава 7. Сліди що втекли з лісу.

Місцями  з’явилися перші сліди монстрів.

І в й момент ми всі забули про кінечну точку, сконцентрувавшись на небезпеці довкола.

Я зрозумів це, коли помітив, що перестав думати про місто, до якого ми йшли.

Місто завжди було орієнтиром. Навіть коли я не знав, як воно виглядає, навіть коли не був упевнений, що нас там чекають — воно існувало як кінець відрізка. Як щось, після чого можна буде видихнути, спертися спиною об камінь, а не тримати її напруженою, ніби удар може прилетіти будь-якої миті.

А тепер… думки про місто просто зникли.

Наче хтось стер його з мапи у мене в голові.

Я тримався ближче до возів. Не тому, що боявся — страх був десь глибше, приглушений — а тому, що поруч із ними було легше відчувати реальність. Скрип коліс, запах коней, бурчання візників. Конкретні, зрозумілі речі.

— Не сутулься, — тихо сказав мені Грім, проходячи повз. — Якщо впадеш, тебе ж першим і затопчуть.

— Я не сутулюсь.

— У тебе плечі говорять інше.

Він не зупинився, лише трохи повернув голову. Його обладунок був подряпаний ще з попередніх рейдів, але начищений. Грім завжди чистив обладунок. Казав, що це не для блиску — просто так легше помітити нові тріщини.

Я випрямився. Не через слова — через тон. Він не жартував.

Попереду хтось із стажерів голосно засміявся. Сміх був різкий, неприродний, ніби людина намагалась довести щось самій собі. Я не бачив, хто саме, але почув відповідь — коротку, злу.

— Закрий пельку, — сказав інший голос. — Тут не ярмарок.

Стажери вже давно поділилися. Не офіційно — ніхто не оголошував групи — але це було видно в дрібницях. Хто з ким іде. Хто кому передає флягу. Хто дивиться в спину, а хто — в очі.

Я знав, що говорять і про мене. Не напряму, але достатньо, щоб я ловив уривки.

— …навіщо він тут? — …навіть не боєць — …він під захистом, ясно ж

Я не знав, що відповісти навіть подумки. Вони були праві в одному — я тут не тому, що був готовий.

ВалРіс зупинив караван раптово. Без команди, без жесту — просто підняв руку. Це спрацювало краще за крик. Навіть коні спинилися, ніби відчули зміну.

Він присів біля землі. Я підійшов ближче, але не надто — ВалРіс не любив, коли стояли над головою.

— Сліди, — сказав він. — Свіжі.

— Скільки? — спитав хтось із охоронців.

— Багато. І вони не кружляли.

Я не знав, що саме це означає, але по тому, як напружився Грім, зрозумів — нічого доброго.

— Вони тікали, — продовжив ВалРіс. — В одному напрямку. Далі по дорозі нас чекає густий ліс, якщо на нас хтось нападе ми не зможемо відбитися.

— Ми і так не встигаємо, немає часу на балачки. Старий ельф, що йшов попереду, обернувся. Його посох легенько торкнувся землі, і я відчув це навіть здалеку — не як магію, а як зміну тиску. Наче простір на мить затамував подих.

— В обхід буде занадто довго, — сказав він. — Їх скоріше всього вигнав вожак лісу, дорога втоптана це значить що цією дорогою користуются. 

— А якщо знову когось виженуть з лісу, а ми будемо на шляху? — заперечив ВалРіс.

Ельф подивився на нього довго. Занадто довго.

— Тоді ми дізнаємось про це швидше, ніж хотіли, — сказав він.

Він пішов далі, не чекаючи згоди.

Караван рушив.

ВалРіс та Грім переглянулися та кивнули один одному.

Я помітив, що стажери почали збиватися в купу, ВалРіс і Грім без слів простими командами збирали нас в одній частині каравану.

Всі вловили атмосферу що висіла в повітрі. Навіть ті, хто ще вранці демонстративно йшов окремо.

Коли почало темніти ми нарешті почали готуватися до привалу. 

Караван розпалив велике багаття, робітники сіли довкола нього переговорюючись між собою. Позаду стояли охоронці.

Ельфи залишились в кареті. В ми сиділи окремо біля маленького багаття яке розвів ВалРіс.

Я сидів трохи осторонь, гріючи руки. Полум’я відбивалося в металевих елементах обладунку охоронців, у вологих очах коней, у гладкій поверхні посоха старого ельфа.

— Ти майже не говориш, — сказав Лейвін, сідаючи поруч. Він тримав флягу обома руками, ніби боявся її впустити.

— Я слухаю.

— Це гірше.

Я не заперечив.

Навколо багаття почалися розмови. Не гучні — уривчасті, напівприглушені. Хтось згадував попередні рейди. Хтось жартував, але жарти виходили кострубатими, з надто довгими паузами.

— Думаєш, він правий? — тихо спитала Лейвін, не дивлячись на мене.

— Хто?

— Ельф.

Я задумався.

— Думаю, він знає більше, ніж говорить.

— Це не відповідь.

— Це єдина, яку я маю.

Між нами та караваном ВалРіс розмовляв з Грімом.

ВалРіс стояв спиною до вогнища стажерів, дивився в темряву між деревами.
Грім стояв поруч.

— Ми заходимо не туди, — сказав ВалРіс, не обертаючись.

— Я знаю, — відповів Грім.

Кілька секунд вони мовчали. Ліс був занадто спокійний, ніби слухав.

— Нам дозволили брати цю місію з умовою, — сказав ВалРіс. — Діти не повинні постраждати.

— Я пам’ятаю контракт, — кивнув Грім.

— Це не просто слова на папері, — продовжив ВалРіс. — Це означає, що наше основне завдання — навчити їх вижити. А не довести ельфам, що ми вміємо тримати стрій.

Грім важко видихнув.
— Старий нас тягне вперед.

— Він не тягне, — відповів ВалРіс. — Він іде туди, куди йому треба. А ми для нього — зручний додаток.

— І якщо він накаже тримати позицію?

ВалРіс нарешті повернувся до нього.
— Тоді він залишиться без ескорту.

Грім подивився уважно, без здивування.
— Ти серйозно.

— Я завжди серйозний, коли справа доходить до дітей.

Ще одна пауза.

— Якщо почнеться бій, — сказав ВалРіс, — ти береш стажерів і відходиш. Без геройства, просто береш дітей і не оглядуєшся назад.

— Не всі готові бігти, — зауважив Грім.

— Тому ти з ними, — відповів ВалРіс. — Вони тебе слухають. Навіть ті, хто робить вигляд, що ні.

Грім кивнув, але не рушив.

— Санрайс, — тихо сказав він.