Том 1. Глава 6. Дорога

Два роки минули швидко.

Коли я згадую початок, здається, що це був зовсім інший світ — без постійного болю в м’язах, без пилу полігону, без крику Гріма, який щоранку підіймав нас ще до світанку.

Грім був нашим інструктором зі зброї. Низький, кремезний, із бородою, що виглядала міцнішою за більшість щитів, які ми тримали. Він носив із собою мішок — просторовий, родинну реліквію. Звідти він міг витягнути що завгодно: меч, сокиру, лук. І користувався кожним так, ніби народився з ним у руках.

ВалРіс називав його “ходячим арсеналом”.
Грім у відповідь бурчав, що маги надто багато говорять і замало працюють руками.

Сам ВалРіс був іншим.

У ньому, здавалося, жили двоє. На заняттях частіше з’являвся Ріс — спокійний, уважний, майже лагідний. Він пояснював, не кваплячись, ставив питання, змушував думати.
А Вал виходив назовні під час місій — коли рішення треба було приймати швидко й жорстко.

Ми робили вигляд, що не помічаємо цієї зміни. Хоча помічали всі.

На першому уроці Ріс сказав фразу, яка врізалась мені в пам’ять:

— Пробудження — це лише початок шляху. Обмеження, у якому ти вперше чуєш свою ману.
А потім, якщо постаратися, вона зрезонує знову.
І тоді ти почуєш нову ноту в тій самій мелодії.

Нас було п’ятеро.

Арон, Віттор, Тар, Лейвін — і я.

Арон був худий і надто швидкий. Його магія підсилювала тіло, але контроль постійно підводив. Меч був для нього завеликий, тому він тримав його двома руками. Виглядало незграбно — але працювало.

Віттор був його повною протилежністю. Широкі плечі, броня важила більше, ніж я сам, і все одно він носив її щодня. Його фізична магія підсилювала силу, і він цим пишався.
ВалРіс якось сказав мені в приваті, що Віттор росте швидше, ніж гаманець його батьків — новий комплект броні щороку.

Тар… його боялися спершу всі. Магія блискавки. Дотик — і тіло паралізує. Не смертельно, але боляче. Особливо коли він “випадково” торкався когось на тренуваннях.
Арон і Віттор швидко потягнулися до нього. Сильні тягнуться до сильних.

Лейвін був інший.

На початку він міг створити лише одну маленьку крижану голку. Вона ламалася від найменшого дотику. Його висміювали. Я теж тоді думав, що він не витримає.

Але він не здавався.

Він тренувався довше за всіх. І з часом я помітив, що ігли перестали кришитися. Не тому, що стали “сильнішими”, а тому, що форма більше не розпадалася.
Пізніше ВалРіс пояснив це просто: у Лейвіна був жахливий контроль мани. Магія розсипалася раніше, ніж встигала стати твердою. Тренування не збільшували силу — вони вчили його тримати форму.

Через рік його магія зрезонувала.

Вперше він створив дві ігли одночасно. Не по черзі — разом. Раніше він міг робити хоч десять, але тільки одну за раз. Тепер — дві.
Коли він показав це ВалРісу, той уперше замовк.

З того дня ставлення до Лейвіна змінилося.
Але він уже не шукав дружби.

Я зрезонував невдовзі після нього.

Фіксований розмір бар’єру зник. Я навчився змінювати його — від маленької сфери, що вміщалася в долоні, до куполу шість метрів у діаметрі. Такий розмір забирав усі сили.

До резонансу моя магія виглядала… ніяк. Світло й форма. Без сили.
Після — я почав відчувати, де вона ламається, де тримається.

ВалРіс сказав тоді: — Контроль важливіший за руйнівність.

Я досі не знаю, чи він мене заспокоював, чи справді вірив у це.

Ми йшли поруч із караваном.

Попереду — вози, позаду — охорона. Троє карет, одна з них — темна, зі срібною різьбою. Там їхали ельфи, через яких ми взяли цю роботу.

Лейвін ішов мовчки, дивлячись під ноги.

— Ти знову завис, — тихо сказав він, не дивлячись на мене. — Думаю. — Це видно.

Попереду Віттор кинув: — Якщо дійде до бійки, краще тим, хто нічого не може, не лізти під ноги.

Арон засміявся. — Це ти зараз про кого?

— Сам здогадайся, — знизав плечима Віттор.

Я відчув, як усередині все напружилось. Але Лейвін відповів раніше: — Робота — це не тільки махати залізом.

Віттор повернув голову. — Так завжди кажуть ті, хто нічого не може швидко.

Тар усміхнувся криво: — Якщо що, подивимось, хто чого вартий.

— Досить, — гримнув Грім.

Тиша повисла важка, як мотузка.

Ми не команда, подумав я.
Ми просто п’ятеро, яких поставили поруч.

— Тебе це не дратує? — спитав я Лейвіна тихо. — Раніше дратувало. — А тепер? — Тепер я знаю, що вони дивляться не туди.

Його слова відгукнулися в мені.

Ми всі різні.
Але ще ніхто з нас не знає, ким стане.

***

Караван рухався рівно. Чотири вози з товарами, три карети, охорона трималася щільно. Ельфи були тихі. Двоє молодших — воїни. Старший — з палицею і поглядом, що дивився крізь дорогу.

— Як думаєш, довго ще? — буркнув Грім. — Два дні швидким ходом, таким як зараз днів пять, — відповів ВалРіс. — Якщо без зупинок.

Він говорив спокійно, але я бачив — він рахував.

— Двоє з п’яти, — сказав він тихо. — Що? — Резонанс. Лейвін і Санрайс.

Грім знизав плечима. — Аристократи.

— Знаю, — кивнув ВалРіс. — Але темп стандартний. А від нас хочуть результатів.

Він замовк, глянув на карету ельфів. — І все ж… вони насторожені.

— Може, просто не довіряють людям. — А може, знають щось, чого ми ще не бачимо.

Ми йшли далі.

Повітря ставало важчим.
І щось у цій місцевості було не таким, як мало бути.