Том 1. Глава 4. Розмова в дорозі

Ранок зустрів їх холодним вітром і густим туманом. Ліс, у якому ще вчора кишіли гобліни, тепер здавався мертвим і спустошеним. Навіть птахи не співали. Санрайс ішов поруч із чоловіком, намагаючись ступати так само тихо й упевнено. Другий хлопчик дрімав у Вала на руках, загорнутий у темний плащ.

Мовчанка тягнулася довго. Кожен крок луною відбивався у грудях хлопця. Спогади про печеру не відпускали: зелена сфера, кістки, жінка з животом, приреченим на смерть… і холодний блиск меча. Він кілька разів відкривав рота, щоб щось сказати, та слова застрягали. Нарешті він зважився:

— Учора… та сфера. Бар’єр. Це я зробив?

Вал не спинився, лише кинув короткий погляд:
— Ти.

— Але… як? Я ж нічого не робив! Просто… кричав.

— І правильно робив, — знизав плечима воїн. — У тебе з’явився шанс вижити. Це і є пробудження.

Санрайс змовк. Йому хотілося питати далі, але холодний тон Вала відбивав охоту. Та мовчати було важче.

— А тепер? — несміливо спитав він. — Я зможу ще раз так?

Вал скривився, немов йому набридли ці балачки. Його очі потемніли — і наступні слова прозвучали вже іншим голосом, рівним і зосередженим:
— Ймовірність висока. Але всьому свій час. Магія індивідуальна, хоча її й ділять на групи — по стихіях, видах, напрямках, тощо. У тебе своя і ти ніяк не зможш змінити те що вибрало тебе.

Санрайс здригнувся: це був той самий чоловік, але говорив він інакше. Погляд — уважний, мов у вчителя.

— Ти тепер… інший?

— Я — Ріс, — спокійно пояснив він. — І слухай. Пробудження — це не подарунок. Це надрив. Тіло чи розум доходять до межі — і тоді з’являється сила. Учора ти був у пастці. Відчай і страх зламали замок усередині тебе. Звідти й вийшов бар’єр.

— Але він… не захистив мене від усього, — прошепотів хлопець.

— Звичайно, — кивнув Ріс. — Ти не уявляв чітко, що створюєш. Сфера з’явилася як інстинкт: відштовхнути світ, відділити себе від жаху. Вона не була щитом. Вона була кліткою.

Він замовк на мить, ніби згадав щось зі старих книг.
— Магія буває фізична й чисто магічна. Ти належиш до другої. Але без контролю твій бар’єр буде лише замкненим простором, а не захистом.

Санрайс стиснув кулаки. — І що мені робити?

Ріс нахилив голову, ніби хотів відповісти, але раптом його обличчя перекосилося, мов щось болісно смикнуло всередині. Він провів рукою по обличчю — і знову погляд став холодним.

— Досить балачок, — буркнув Вал. — Тримай темп. До міста ще далеко.

Санрайс замовк, відчуваючи, що всередині нього прокидається щось нове й небезпечне.

Шлях вів униз, у підземні корені. Величезні жили дерев світилися білуватим сяйвом, і здавалося, ніби вони йдуть під іншим небом, тільки замість хмар — сплетіння світла й кори. Річка виблискувала, немов віддзеркалювала сонце.

Санрайс ішов позаду, не відводячи думок від побаченого в печері. Його нудило від спогаду про жінку. Вал убив її легко, наче ставив крапку у безнадійному рівнянні. Чи відчув він щось? Чи хоч краплю жалю? Чи й справді вона вже була мертва, ще до того як меч торкнувся горла?..

Нарешті хлопець зібрався з духом.
— Ване… — озвався він.

Чоловік лише пирхнув, але не спинився.

— Навчи мене… магії.

Вал зупинився так різко, що Санрайс ледве не налетів на нього. Його тінь накрила хлопця. Очі воїна блиснули холодом.
— Навіщо? У твоєму віці потрібні не закляття, а розум. І ноги, щоб тікати. Ти ледве вижив. Краще думай, як не вмерти з голоду.

Санрайс зціпив зуби. — Бо без сили я знову нічого не зможу. Я не хочу ще раз дивитися, як когось забирають, а я — безсилий.

Тиша затягнулася. Потім плечі Вала сіпнулися, і його вираз змінився. Голос став глибшим, рівним:
— Ти просиш навчити тебе магії? — уже Ріс дивився на нього.

Хлопець мовчки кивнув.

— Добре. Але не обіцяю що це буде безболісно.Закрий очі. Згадай печеру. Не думай — відчувай. Страх, відчай, бажання вижити. Віддайся цьому знову.

Санрайс тремтів, але послухав. Серце билося, наче вибивало зсередини. У свідомості знову сплив крик жінки, тріск кісток, плач дитини. Його тіло зігнулося, руки стиснулися. І тоді простір довкола хруснув.

Перед ним розкрився бар’єр. Прозорий купол із зеленим відтінком, холодний і глухий. Але цього разу він був твердим, мов камінь.

Санрайс задихався, але купол стояв.

Ріс торкнувся поверхні. Відчув справжній опір, ніби гладив шліфовану плиту. В його очах блиснула цікавість.
— Матеріальний бар’єр… Хм. Рідкісний дар.

Санрайс похитнувся. Голова закрутилася, ноги підігнулися. Бар’єр усе ще тримався, навіть коли хлопець втратив свідомість.

— Він вирубився, а бар’єр стоїть, — пробурмотів Ріс. — Це не захист. Це — створення.

У наступну мить Вал зімкнув пальці в кулак і пробив оболонку. Вона розсипалася скляними уламками, що танули у повітрі. Він підхопив хлопця на руки, перевірив подих і буркнув:
— Поки слабкий, але потенціал є.

Він узяв і другого хлопчика, перекинув обох через плечі й рушив далі, мовчазний і похмурий. Попереду чекало місто.