Том 1. Глава 1. Пробудження

Санрайс повільно розплющив очі. Дерев’яна стеля над ним була темна й закопчена, зі щілинами, крізь які пробивалося тьмяне світло, немов димне сяйво далекого багаття. Повітря було сперте, пахло пилом, старим деревом і чимось вареним. Голова гуділа, немов після удару каменем, а тіло було важке й слухалося з труднощами, наче його скували мотузками.

Десь за вікном лунав дитячий гамір: сміх, крики, тупіт босих ніг. Той шум здавався далеким і водночас глузливим — ніби світ продовжував жити без нього.

Санрайс повільно сів, тримаючись рукою за груди. У горлі дерло, язик злипався від спраги. Спогад спалахнув, мов іскра в темряві: віз, батько, різкий запах у повітрі, наче дим зі зіпсованого вогнища… А потім — чорна, тягуча порожнеча.

Він різко відкинув ковдру й зіскочив із вузького ліжка. Ноги хиталися, але він змусив себе йти. Коридор зустрів його прохолодою й запахом старого дерева, змішаного з ароматом супу, що тягнувся звідкись із глибини будинку. Ступні ковзали по шорсткій підлозі, кожна дошка тихо скрипіла, віддаючи звук у порожнечу.

Біля одних дверей він почув тихий плач. Маленький, здавлений, мов у дитини, що боїться бути почутою. Серце Санрайса стиснулося, пальці мимоволі торкнулися дерев’яної стіни. Він хотів постукати — але не наважився. Щось у цьому домі здавалося неправильним, і кроки самі понесли його далі.

Кухня зустріла його теплом і запахом бульйону. На грубій кам'яній печі булькотіла велика чорна каструля, з-під кришки здіймалася пара. Поруч, у просторій їдальні, стояла жінка — кремезна, в чистому фартусі, з усмішкою, яка була надто солодкою, надто бездоганною, щоб здатися щирою.

— О, прокинувся, — сказала вона, ступаючи до нього. Голос її був м’який, але в ньому вчувався якийсь чужий відтінок. — Іди-но, сідай. Тобі треба підкріпитися.

Вона усадила його за довгий дерев’яний стіл і поставила перед ним глиняну миску. Усередині плавали кілька крупинок і тонкий шматок моркви. Суп більше нагадував каламутну воду, ніж їжу, але запах муляв ніздрі, а шлунок зрадницьки бурчав.

Санрайс ковтнув слину, але руки залишалися нерухомими. Він підняв на жінку насторожений погляд.

— Де… мій батько? — тихо спитав він.

Жінка нахилилася ближче. Усмішка її стала ще м’якшою, майже материнською.

— Він залишив тебе тут, любий. Сказав, що так для тебе буде краще. Тут ти будеш ситий, у теплі, серед таких самих дітей, як ти. У вас буде велика родина.

Слова впали, як камінь у воду. «Краще?» — з гіркотою промайнуло в думках. — «Краще для нього, а не для мене…»

— Куди він пішов? — хлопчик промовив в пів голоса.

— Не можу сказати напевне… — жінка на мить замовкла, немов зважуючи слова. — Але він говорив щось про подорож за межі рівня.
Її голос обірвався, і в їдальні стало моторошно тихо.
— Я не зрозуміла, що він мав на увазі, — продовжила вона, наче з запізненням, — але знайти його буде майже неможливо.

Він завмер на мить «подорож за межі рівня, щось знайоме але не можу згадати звідки...»

Хлопець машинально підніс ложку до рота. Тепла рідина зігріла горло, але смаку не було — лише гірка порожнеча, немов він ковтав туман.

Жінка щось ще говорила, її голос бринів лагідністю, але Санрайс уже не чув. Перед очима поставало інше: вогнище в лісі, ніж у батьковій руці, запах спецій, сміх під його історії. А потім — його спина, що віддалялася у темряву.

Ніч видалася довгою. Санрайс лежав на жорсткому ліжку у кімнаті, де ще троє дітей спали клубочками, наче кошенята. У коридорі шаруділи кроки, а знизу долинали приглушені голоси. Жінка сварилася з чоловіком. У її тоні вперше з’явилася сталь — холодна й жорстка.

Хлопець дивився у стелю, і думка свердлила мозок: «Я не залишуся тут».

Коли настала глибока ніч, він обережно піднявся. Серце билося в горлі, але кроки були тихі. Він прослизнув у темний коридор, пам’ятаючи шлях.

Біля кухні він завмер. Двері були привідчинені. Усередині жінка сиділа за столом, перераховуючи монети. Її товсті пальці перебирали їх із дивною ретельністю. На пожовклому папері поруч виднівся список імен. Деякі були викреслені.

Санрайс закляк, холод пробіг по спині. Тепер він знав: довіряти їй не можна.

Він тихо вислизнув у двір. Далі — через паркан, у темряву. Повітря тут пахло димом і вологим каменем. За кілька хвилин перед ним розкрилася панорама трущоб, що тягнулися під високими міськими мурами. За ними починався ліс — чорний, беззвучний, мов паща чудовиська.

Він обернувся востаннє. Там, у будинку, чекала тепле ліжко і миска прісного супу. Але там не було волі.

Санрайс зробив крок уперед. Його чекав темний світ, небезпека й самотність. Але тепер він був вільний.