Ворожіння на свят вечір

Оповідання

****

Хто не вірить в чудеса? Звичайно, знайдуться такі, що говоритимуть: “Чудеса бувають тільки в казках”. 

А якщо тобі 18? Та ще й святки! А раптом? 

Споконвіків дівчата суджених загадували. Чому б не спробувати?

Зібралися дівчата на дівич-вечір...Це колись так називалося… А зараз просто зустрілися щоб про долю свою дізнатися.

Довго думали, де зібратися, у кожної хтось був удома і міг заважати.

—  А давайте підемо до моєї бабусі, вона буде рада, допоможе, ще розповість багато цікавого.

—  Ну, звичайно, ми згодні, — зраділи дівчата.

 

****

Її хата стояла на краю села, маленька,  чепурненька . Вона зовсім не була схожа на інші будинки. Стара мазанка потрохи вростала в землю. Вікна були маленькі. Через них світло ледве проникало в хату. Була вкрита соломою, хоч не раз її збиралися перекрити. Бабуся не дозволяла, бо тільки у неї на хаті гніздилися лелеки.

Коли питали:

— Навіщо побілену хату ще й внизу підводять кольоровою фарбою?

Вона відповідала:

— Це замкнене коло. Воно оберігає родину від злих духів та різних напастей. Колись мазанки розписували мальвами, фігурками птахів та тварин, які теж відганяли нечисту силу і нещастя.

Хата ця була як сільський музей. І з району приїздили, щоб подивитися.

—  Увесь світ поділяється на три частини (земну, підземну і небесну), а хата – це наш світ, і має вона теж три частини, — говорила бабуся, — стеля — небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері — символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; підземна частина — підлога, низ стіни з підпіччям і лавами, а поріг – це межа земного й підземного світів. Вікна хати – це її очі... їх прикрашали вишитими   рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням

— Бабусю, все, що знаходиться у хаті, має якесь магічне значення?

—  Вважалося, що  сволок (бабуся показала на балку, яка підтримувала стелю) — символ міцності будови, міцності сім'ї, міцного здоров'я всіх мешканців цього житла. На ньому часто робили орнаменти, написи, позначки, хрести, які були своєрідними оберегами.

Господиня ще багато розповідала гостям про покуть – священне місце у хаті, про піч – родинне вогнище, про стіл, що символізує достаток родини.

— А як називається шафа, що стоїть у кутку?

— А, — засміялася бабуся, — це мисник. Тут зберігається посуд. У одних це дерев’яні полиці, у інших – підвішені шафки, а у мене – кутовий. Мисник, бо миски у ньому стоять.

У хаті нічого не змінилося з часів її молодості. На покуті висіли ікони, на стінах старі фотографії, рушники. Вона їх ще дівкою вишивала, щоб було чим сватів перев'язувати.

На табуретці стояло відро з водою, накрите спеціальним рушником, щоб чорти у воду не наплювали. І не дай Боже, воду на підлогу поставити: ноги скрізь ходять, весь негатив у хату несуть, особливо з перехресть, а вода все сканує. Потім питимеш її, і чужі хвороби перейматимеш. 

 Гордістю бабусі була її скриня, що перейшла від матері. Скриня була розмальована, що вказувало на достаток господині; мала два відділення – велике, основне, і маленьке, яке називається прискринком. Тут зберігалися  найцінніші речі – гроші і документи, а також усілякі дрібниці: ґудзики, заполоч (червоні і чорні нитки), шовкові хустинки, воскові свічки, наперстки, голки, тощо.

  Особливу ж коштовність серед цього різноманіття становили прикраси – сережки, дукати і дукачі, різного роду намисто. 

У великому відділенні – хустки: білі з китицями, барвисті, з рожами, васильками, гвоздиками. Були шалі, сорочки вишиті, корсетки, юпка з черкасину, плахти, запаски, крайки, скатерки. Від молі пересипано все нафталіном.                                                      

Давно вже ніхто цього не вдягав, а тільки витягувала, розглядала, та молодість згадувала.

Ось і зараз дістала віночок із стрічками, хустки...

А що робити?  На дворі хуга мете, Святвечір.  І тоді так було, як дочка на світ з'явилася..

Двері відчинилися, забігли дівчата, мороз у хату запустили. Та це не страшно. Піч завжди тепла. На ній мороз не страшний. А боки і всі кісточки добре прогріває. Ні в кого вже такої немає. Та що печі, груби повикидали.. Газ! 

Та хіба він дасть такий дух, як дрова акації. А якщо полінячку з яблуні спалити та заговір промовити, то й достаток у хату закличеш. Нічого ніхто вже не знає.

— Бабусю, ми до тебе. Сьогодні ж свято.   

— Проходьте, дівчата. Скрасите мені Святий вечір.

— Бабусю, підкажи, як нам погадати?

— Ой, дівчата, скільки тих гадань.. І ночі не вистачить. Підіть у дровітню, наберіть полінячок, хто скільки зможе взяти.

— А що, пічка перетухає?

— Принесіть.

На вулицю не треба  виходити, бо з сіней були двері у дровник.

Дівчата швидко повернулися з оберемками дров і хотіли їх покласти на підлогу..

— Ні, ні, ні, не поспішайте. Підійдіть до столу. Покладіть кожна свою ношу окремо. Порахуйте, хто скільки полінячок приніс.

— У мене шість, — першою обізвалася Марина.

— А у мене вісім, — обізвалася Настя.

— А у тебе, онуцю?

— У мене теж вісім.

— А у тебе, Оксано?

— Сім.

— Не знаю, кого порадую. Всі, крім Оксани, у цьому році заміж вийдуть. Бо у них парна кількість дров.

 Дівчата трохи розгубилися. Не знали радіти чи ні. У Марини хлопець був у армії, навесні повинен повернутися; у Насті — на заробітках, у Інни ще нареченого не було.

— А тепер станьте спиною до столу і виберіть навпомацки одну полінячку. Вибрали?  Подивіться на неї. 

У Марини чоловік буде високий, стрункий, красивий. Гляньте, яка чурочка довга, рівненька, любо на неї дивитися.

— Це ж твій Василь! – зраділи подруги.

— А й справді.

— Що у тебе Насте? – запитала бабуся

— Не знаю, чурка коротенька, не масивна, але й не дуже рівна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше