2

Ядиха вже три роки поспіль бачила дивні та прекрасні сни, сповнені неймовірної туги та омріяного щастя. Немов танцювала вона у прикрашеному квітами палаці серед скель – такому, де пани живуть, - і музики у тронній залі грали щось незвичне, таємниче, таких пісень в Ядихиному краю немає… а на троні з білих кісток сиділа тінь… і тінь та вабила відьму, чарувала, а потім й становилась у танок поруч з нею, і туман зникав, а Ядиха бачила поруч пана гарного, у дивній багатій одежі з блискучої тканини з золотавими візерунками та мереживом білосніжним. Пан той був худорлявий, з блідим вилицюватим обличчям. Синіли озерами його дивні очі, а чорне волосся здавалось шовковим… і Ядиха хотіла торкнутися його, відчути… але кожен раз прокидалась, перш ніж її пальці торкались цього пана. І тільки гіркий аромат вересу та полину залишався з нею, нагадуючи про той світ.

І от сьогодні, чарівної травневої ночі, коли збуваються всі бажання та здійснюються мрії, вона обов’язково знайде того, хто допоможе їй віднайти пана з її снів. Вона вірила – то все не мари, не примарний світ, то все існує. То все справжнє!

Закохалась Ядиха у таємничого пана, закохалась так, що сили не було жити без нього – і хоч розуміла, що той дивний палац був повний привидів та мар проклятих, але й це її не зупиняло. Вона чогось вбила собі в голову, що пан в зеленому камзолі був полоненим в цьому дивному, сповненому чар місці. Але де шукати той палац? Куди йти? Невже в саме царство мертвих?..

Казали старі люди, що інколи до травневих багать у чарівну ніч злітаються дуже сильні відьми… та й чорті теж танцюють між чарівниць. А всім відомо – якщо чорта за хвіст ухопити, то він всі твої бажання здійснить! Ось і вирішила Ядиха – не вмовить стару відьму з Чорногори допомогти, буде чорта шукати.

- Гей, дівко, дивись, куди йдеш! – почулось під ногами, і з травички винирнуло незадоволене обличчя потерчати – нещасного лісового сирітки.

Відьма настільки замріялась, що ледь не наступила на його будиночок, зроблений з очерету та коренів старої сосни.

- Пробач, маленький, - схилилась вона над духом, а потім висмикнула з віночка стрічечку шовкову та пов’язала на гілочки, що стирчали зі стріхи, зробленої з травички та листячка. – Ось тобі даруночок, покажи, де чарівний струмочок б’є? Бо боюся я спізнитись…

- Яка краса, - заметушивсь біля стрічки потерча, прилаштовуючи її краще. Махнув рученятком вбік, де зарості верболозу перекривали стежинку та манили йти в гущавину. – Йди туди, відьма, але не барись, як зійде третя зірка, водичка та стане трунком… Йди скоріше! Часу замало!

І відьма швиденько помчалась стежкою, перекинувши мітлу на плечі. На небі замерехтіла перша зірка, і стало зовсім не до мрій – треба було встигнути. Коли ще буде така змога – отримати красу та щастя від чарівної води.

Поруч з’явились бліді зелені тіні у віночках з верби та рути, вони танцювали біля дерев, і здавалось, що їх тіла світяться крізь тонкі сорочки. Красиві, привабливі… небезпечні для парубків. Мавки – які чарують своїм співом, заводять хлопців у гущавину, а потім ті живуть з ними, як чоловіки з жінками… поки не стають вечерею для хижачок. Але відьмі мавки не стали на заваді – відчували її жіночу страшну силу, тому й розступались перед Ядихою.

Ось і струмочок – синіє водиця чарівна, манить… Відьма схилилась над нею, плеснула в обличчя, у відображенні побачила себе – темні очі світяться чарами, руде волосся – немов багаття лісове, горить-палає у сутінках таємничих. Красива! Ох і красива! І ще раз плеснула на себе Ядиха водицю, а потім підхопилась, стрибнула на мітлу та і здійнялась у повітря, щоб з вітром травневим обійнятись та й полетіти на Лису гору, де всі чарівники та нечисть будуть танцювати та веселитись! І танцював під нею прадавній ліс, і кружляли у тумані прекрасні та хижі мавки, і дзвеніли їх пісні, сповнені віковічної туги… І здіймався над лісом повний місяць, і срібне світло його лягало на світ, примарний та чарівний.