-4-

Оббігши будівлю школи довкола, Ярина різко зупинилася та оторопіла. Мало того, що вона далекувато закинула чобіток, та ще й примудрилася поцілити ним в автомобіль. Чужий автомобіль. 

— Ну ти, Яринко, вчудила, — хихикаючи, мовила Любка. 

— Попала, так попала, — з усміхом, додала Орислава. 

Квітослава ж мовчала, аби не гнівити більше сестру. І терпляче чекала на те, що відбуватиметься далі. 

Ярина, захекана та розпатлана, бо хустка давно з'їхала з голови, обережно ступаючи, підійшла до авто. Воно зупинилося, звісно ж, адже в нього поцілили і його власник заглушив мотор. Крізь затемнені вікна не було видно ані обличчя, ані обрисів людини, але чим ближче Ярина підходила, тим сильніше трусилися її руки та стукотіло серце. Вона нервувала, боялася та бажала, аби зрештою ця мука закінчилася. Але ж див не буває? 

Коли дверцята автомобіля відкрилися, Ярина зупинилася. Заклякла та затримала подих, поки кремезний та високий чорнявий чоловік вилазив з авто. А щойно його ноги стали на скрипучий сніг, прочинила від подиву рота. Серце гупнуло та застрягло десь в горлянці. А шлунок стиснуло спазмом. Вона не вірила власним очам, хоч в душі — раділа. Бо так давно вживу не бачила його. А якби і побачила, то б не наважилася підійти. Вона досі кохала його. 

Та не встигла Ярина натішитися, як інші дверцята авто рипнули і звідти вийшов Тарас, той що Григорович. 

— Кабзда, — позаду проговорила Квітослава, поспішаючи до сестри. Любка та Орислава охнули, бо вже  й самі не вірили в такі дивакуваті співпадіння. 

— Що це ви тут чудите, дівчата? — весело та зі смішинками в голосі запитав Тарас. Обійшов авто та став поруч з братом Андрієм, — І чия це туфля ледь не пробила наш дах? — засміявся він. 

Андрій поруч гучно видихнув.

— Не перебільшуй, — мовив до Тараса, не відриваючи погляд від Ярини. 

Висока, струнка, чорнява та з червоними, наче буряк, щоками, вона виглядала казково і його серце зрадницьки тьохнуло. А в пам'яті виплили спогади про найсолодші зізнання та найпалкіший поцілунок у його житті. Таких, як Ярина він більше не зустрічав, та й не шукав. 

— Та ми просто розважалися, — стаючи поруч з сестрою, мовила Квітослава. В правдивий результат ворожіння вона не вірила, але зараз могла поклястися, що сама доля привела їх сюди. 

— Ааа, знову ці ваші ворожіння? 

Любка та Орислава підійшли до авто.

— Ага, вони самі. 

— То на мене вже не гадайте, я вибув з гри, — все так же весело мовив Тарас. Дівчата й собі посміхалися, — Півроку, як одружився і скоро стану батьком. На хрестини зватиму, — все говорив Тарас, розважаючи дівчат. 

Ярина мовчала, Андрій теж, а Квітослава, відчуваючи, що зайва в їхніх німих диво-глядках, ледь стиснула плече сестри, виказуючи підтримку і пішла до решти. 

— То раз така подія, варто відсвяткувати, — мовила Квітослава до Тараса, — Запросив би в гості, напоїв чимось смачним. 

— Ай правда, — підключилися Орислава та Любка, — Ми не проти посидіти, за нове випити, старе згадати. 

— То їдьте, а ми вас наздоженемо, — скомандував Андрій до брата та кинув йому ключі від свого автомобіля. 

Весела компанія, жартуючи, всілася в авто та поїхала у бік будинку Тараса Григоровича, того, що Реп'ях. Ярина та Андрій залишилися вдвох, стояти на морозі.

— То на судженого ворожила, кажуть, — Андрій опинився поруч якось раптово, вона не встигла й оком моргнути. Взяв пасмо її волосся, заправив за вухо, ледь торкнувшись холодними пальцями палаючої щоки. 

— Ворожила. 

— І-?

— Як бачиш, — вона розвела руками. 

Говорити зовсім не хотілося, а хотілося обійняти його, потонути в його обіймах і нарешті забути про біль, сльози, самотність. І про те, що розділяло їх стільки років. 

— Пробач мене, бовдура. 

Андрій ступив ще крок, обійняв Ярину за талію та притягнув до себе, ткнувся носом в її скроню.

— Пробачу, якщо тільки негайно мене поцілуєш. 

Андрій не зволікав, нахилився та зробив те, про що сам давно мріяв.