-3-

Любка та Орислава чекали на дівчат біля воріт. І щойно Квітослава та Ярина вийшли з хати, гукнули.

— Дівчатка, сюди! — першою одізвалася Любка. Вона була одягнена в стару темно-синього кольору спідницю, вишиту ще її прабабкою, добротний кожух та хустку. Орислава була одягнена ідентично до сестри з однією лише відмінністю, що хустка її була не синього кольору, а червоного. Обидві були веселі. 

— Вітаємо, — сказала Квітослава, щойно вони підійшли до подруг, — Де сьогодні будемо ворожити? — відразу поцікавилася, —  У нас просто не вийде, бабусі заважатимуть. 

Орислава покрутила носом, подумала і мовила:

— А гайда до школи? У мене ключі від вхідних дверей та від класу є. Там точно ніхто заважати не буде. 

Орислава, після закінчення школи на хуторі залишилася і стала вчителювати. Диплом вчителя отримала поки навчалася на заочному відділені. 

— Так-так, — підтвердила Любка, — у всіх канікули зараз. 

Любка, на відміну від сестри, школу не любила і тому одразу пішла працювати у місцевий магазин. А через три роки, назбиравши купочку грошенят, відкрила свій власний і тепер гордо звалася бізнесменкою. 

— Тож, ходімо, — погодилися дівчата і взявшись попід руки, повільною ходою рушили у бік школи. 

Шлях до школи був недалекий, адже сам хутір був маленький і все в ньому розміщено було поруч: і школа, і лікарня, і церква, а довкола будиночки. У когось була одна хатина на подвір'ї поменше, а в когось дві, або ж одна велика. Все залежало від статків родини, та можливостей. Найбагатшими, звісно, були Реп'яхи, адже з покоління в покоління саме вони були старостами хутора, мали місце в сільській раді, в школі, в лікарні, і володіли кількома великими шматками землі за хутором, ближче до сусіднього хуторка. 

— Як ваші справи, дівчата? — поцікавилася Любка, — Так розумію, що жодна заміж не йде, раз будете ворожити?

— Справи чудово, заміж нема за кого, — майже скоромовочкою мовила Квітослава, — тому будемо ворожити, долю шукати і радості набувати. 

Орислава засміялася, Любка слідом, а Ярина лише зітхнула. Не подобалося їй це все, і вона знову відчувала дивне збентеження та острах, що й минулі роки. Якщо й цього разу гадання видасть їй ім'я Тараса, вона збожеволіє. 

— А ти, Яринко? — поцікавилася Орислава.

— Та з нею все ясно ж, чекає на свого Тараса Григоровича. 

Ярина штурхнула сестру в бік.

— Не набридло тобі шуткувати наді мною? — бурчала вона.

— Ніколи не набридне, бо ти реагуєш. 

— Славо, не починай. 

Ярина забрала руку, розірвала їхній ланцюжок і пришвидшивши ходу, пішла попереду. 

— Ой, дівчата, не сваріться, це ж лише дурні забавки. Жодна з нас не вірить, що так знайде свою долю. Просто гарні традиції, аби згаяти час… — впевнено мовила Орислава та Ярина її не слухала. У неї в грудях кипів, бурлів океан. Вона злилася, бо попри слова сестри, знала, що не важливо що їй скаже це ворожіння, результат такий же. Вона буде одинокою, бо той, ким живе її серце — їй ніколи не належатиме. І винен в цьому той же Тарас Григорович. Тільки не Шевченко, а Реп'ях. 

Дівчата наздогнали Ярину, коли вона вже була біля воріт школи. Захекана, вона обтрушувала сніг з чобітків і роздивлялася місце, де колись навчалася та росла. Школа, на диво, не змінилася, хоч останні роки вона далі хати баби Северини не потикалася і школу не бачила. Як мінімум тому, що не хотіла проходити неподалік будинку Реп'яхів та бачити того самого. 

— То з чого почнемо? — Квітослава від нетерплячки перебирала в голові можливі варіанти ворожіння, поки дівчата відкривали ворота, потім двері та заходили всі дружно в клас. Орислава відразу включила світло, а Любка витягла з торби, котру весь час несла на плечі — необхідні інструменти для ворожіння: скатертину, дзеркала, свічки, запальничку, папірці та ручки, і старий бабусин черевик. Все витягла на парту перед дівчатами та розклала. 

— З чого бажаєте з того і почнемо. 

— То давайте з дзеркала і почнемо. 

— А давайте, — мовила Орислава і першою приступила. 

Одна за одною дівчата вдивлялися в дзеркала, щоб побачити свою долю. Хтось дійсно вважав, що бачив обриси судженого, хтось просто розважався, а Ярина думала лише про одне — аби їй не наснився вночі той, кого в серці носить. Бо боліло їй неможливість їхнього кохання. 

Після дзеркала дівчата гадали за допомогою води та воску, трактуючи кожну фігурку, що утворювалася за допомогою воску на воді, по своєму. Потім писали імена на папірцях, аби вранці витягнути потрібний, а ще багато розмовляли, жартували та веселилися. Під кінець забави, дівчата вирішили поворожити востаннє — взяти чобіток та кинути через будівлю. Куди той чобіток впаде, в тому боці і буде жити їхній наречений. 

Ярина кидала чобіток останньою просто тому, що не вірила в диво. Вона сподівалася, але втомилася чекати, коли світ почує її благання. Коли він — почує її. Та коли вона перекинула чобіток через будівлю, він приземлився кудись з надто дивним звуком. Неначе впав на щось металічне, а не в сніговий замет.

Дівчата відразу кинулася шукати чобіток по той бік школи, і побачили, що Ярина влучила в автомобіль, котрий саме проїжджав поруч.