-2-

— Тарас Григорович? — перепитала Минодора, — Шевченко, чи що? — невтямки було їй. Вона навіть вдягнула свої великі окуляри в сріблястій оправі, та через них глянула на Ярину.

— Ага, він самий, — засміялася Квітослава. 

А Ярина таки розізлилася, встала з-за столу, взявши до кишені жменю цукерок. 

— Дурна, — мовила до сестри, — Я йду спати, — буркнула гнівно, і сховалася в іншій кімнаті. 

Опинившись в невеличкій кімнаті, котра колись була дитячою, а тепер гостьовою, Ярина лягла на ліжко, котре нині займала і заклавши руки за голову, втупила погляд в стелю. Та вона не бачила, ані потрісканої стіни, а ні гірлянди, яку повісила бабуся, ані гарних нових штор на вікні поруч. Перед собою вона бачила себе підлітка та того самого Тараса Григоровича в день, коли її прокляли. Принаймні, так вона собі гадала. 

То був звичайний зимовий день, коли Ярина поверталася зі школи додому. Снігопаду не було, але кілька маленьких сніжинок раз по раз падали на її долоньку, котру вона простягнула, аби спіймати зимових красунь. Колись вона чула казку про те, що якщо тобі потрапить до рук особлива сніжинка, і ти загадаєш бажання — воно обов'язково здійсниться. Ярина мріяла стати лікарем: закінчити школу, здати іспити та вступити в медичний університет. Їй хотілося не просто допомагати людям, їй хотілося рятувати їх. Але для цього вона мала виїхати з клятого хутора. 

Ярина йшла повільно, роздумувала про своє і не одразу помітила когось поруч, а як помітила, то злякалася. Зойкнула, підвернула ногу та впада обличчям в сніг. 

— Давай руку, — мовив Тарас, той що Григорович, до неї, допомагаючи встати.

— Якби не ти, цього б не сталося. Нащо так лякати, — обурилася вона. 

— Я не лякав. Ти просто не чула, як я гукав тебе. 

Ярина витерла обличчя та обтрусила одяг. Сніг встиг його трохи намочити і тепер вона відчувала, як морозо проникає під тканину одягу, торкається шкіри та холодить тіло. 

— То що тобі треба? — запитала, хоч знати не хотіла. Бо знову приливне до неї цей Реп'ях Тарас, той що Григорович.

— Хочу провести свою дівчину додому, — мовив він, усміхаючись так, неначе той кіт, що обївся сметани. Вдовлено. Та трохи зухвало. Ну, настільки наскільки це дозволяла йому підліткова харизма. 

Ярина закотила очі. Знову. 

— Я тобі не дівчина, облиш мене. 

Вона тупнула ногою, штовхнула його в плече і пішла далі. Він її дратував, і з кожним днем все більше. 

— Будеш моєю, присягаюся! — крикнув їй навздогін. 

Ця історія про їхні стосунки і майбутнє весілля неймовірно бісила Ярину. Ну, по-перше — вона своєї згоди не давала, по-друге — її ніхто не питав, а по третє — аби бути разом потрібно кохання, а не чиїсь безглузде рішення. А все почалося з того, що їхні батьки вирішили разом відсвяткувати Новий рік.

Коли Ярині було п'ятнадцять, а Квітославі тринадцять, їхні батьки та батьки Тараса Григоровича Реп'яха, вирішили разом зустріти Новий рік. Дітлахи також були при них. І дідусі та бабусі теж. Зібралися вони всі у будинку Реп’яхів так, як їхній дім був більшим та міг вмістити в себе стільки гостей. 

Свято було веселе та смішне: лунали тости, співи, побажання, дорослі їли, пили, розмовляли, а діти бавилися поруч. Все було чудово та казково, допоки дід Тараса — староста хутора — Петро Іванович не вирішив похвалити Ярину.

— О, таку дружину своєму внукові Тарасу, я бажаю. Добру та дбайливу, — мовив Петро Іванович, коли Ярина допомагала його невістці збирати брудні тарелі зі столу і приносити чисті. Яринка нудьгувала, от і вирішила бути корисною. Та краще б сиділа в кутку, і нудьгувала, бо відтоді Тарас їй спокою не давав. Здавалося б, банальна фраза, а так глибоко засіла в голові Тараса, що він майже сам повірив, що закохався у дівчину. І вже не зводив з неї своїх очей. Особливо після того, як раптово відійшов у світ мертвих його дідусь. 

Так і тягнулася ця історія про їхнє призначення один одному, допоки Ярина не поїхала з хутора. І як на зло, кожного року на папірцях під час ворожіння, їй випадало ім'я — Тарас, якби вона не хотіла і не мріяла про іншого. 

— Вставай давай, — до кімнати увійшла Квітослава і сіла біля неї поруч, — Там Любка і Орислава прийшли. 

Ярина зиркнула на сестру з-під лоба. 

— Не піду, — буркнула і накрила голову подушкою.

— Ну… що ти як маленька. Йдемо, буде весело.

Ярина зітхнула, відкинула подушку та сіла рівно.

— Не хочу я. Не буду. Крапка. 

Квітослава знову усміхнулася сестрі, тепло та лагідно, а в очах все одно бігали бісики. Вона знала, що зрештою Ярина погодиться, бо щороку, перед святами у них відбувається така розмова. І щороку Ярина погоджується, бо очікує на інший результат ворожіння. Надія помирає останньою, як то кажуть.

— Боїшся? 

— Нічого я не боюся. 

Ярина встала з ліжка, підійшла до шафи та витягнула звідти бабин старий кожух і хустку. 

— Пішли, — мовила до сестри вона, — Будемо знімати прокляття.