-1-

Ярина сиділа за столиком біля вікна і дивилася, як на вулиці в повільному танці кружляють сніжинки. Всі такі різні — маленькі, великі, кострубаті — вони падали з неба й вкривали землю пухнастою ковдрою. Якщо так падатиме всю ніч, то на ранок хутір перетвориться на казковий куточок. Радітимуть найбільше цій події дітлахи, бо вони вже кілька літ, як не бачили тут снігу (світове потепління, привіт!), а ліпити сніговиків з болота було не охота. Але от інші мешканці, мабуть, засмутяться, бо відвикли махати лопатами та змінювати шини на своїх автівках. 

— Якщо дорогу замете, доведеться залишитися тут на свята, — з сумом мовила Ярина до сестри. Та якраз увійшла до хатини, рипнувши дверима. В руках вона тримала оберемок сухих деревин. 

— А ти й не рада? — запитала з сумом в голосі Квітослава, — Раз в рік можна й потерпіти, і бабуся зрадіє, — з легкою ноткою обурення в голосі додала. 

Ярина та Квітослава вже давно не жили на хуторі, от як закінчили школу, так і подалися у великі міста на навчання. Приїздили теж не часто, раз чи два на рік, а то й менше. Особливо тоді, коли треба було щось святкувати. Бо всі ці хутірські старі традиції Ярині були не до душі, а Квітославу ніхто не питав. 

Але й не приїздити не могли, бо тут досі жила їхня бабуся, котра відмовилася потикатися в місто до доньки та онучок. Вона своє життя вже прожила, щось та бачила, країною поїздила трохи та й усе, досить їй ландати світами. Хотіла дожити віку у своїй хатині, на своїй землі. 

Ярина не любила хутір і з самого малечку бажала з нього втекти. Їй тут було все надто просте, примітивне, застаріле. Їй хотілося в місто, побачити світ, людей, себе показати. 

— Та я терплю, чого бурчиш? — Ярина встала з-за столу і підійшла до пічки. Квітослава саме відкрила дверцята, аби кинути кілька полінець до вогню. 

— От і терпи. Зараз ще Любка та Орислава прийдуть і будемо ворожити на судженого, — спокійно мовила Квітослава, не обертаючись і не дивлячись, як обличчя сестри перекосилось від невдоволення. 

Вона знала, що і цю традицію Ярина не любила та оминала стороною. А все через те, що з року в рік, незалежно від того в якийсь спосіб дівчата гадали на коханого, їй випадало одне і теж ім'я — Тарас. І якщо перші кілька разів це було весело та смішно, і вона не брала то до голови, то з кожним роком це ставало дедалі більше злити її. Наче інших чоловіків у світі не було, а їй випадало ось це.  І що найдивніше, нічого путнього з різними її кавалерами не виходило. Всі вони були милі, люб'язні, ввічливі, любили Ярину щиро та віддано до одного моменту — а потім, їх як підміняли і один за одним вони завершували стосунки. Ярину це неймовірно злило, і вже їй почало здаватися, що на ній якесь прокляття. 

— Не буду я, — фиркнула Ярина та повернулася за стіл. Всілася, притягнула до себе чайничок та налила чаю. З пересердя взяла кілька цукерок, що лежали в піалці на столі та засунула собі в рота. Попри те, що від нещодавна трималася певної дієти. 

— Та не бійся, цього року може буде інакше.

Двері хатини знову рипнули й увійшла Северина Степанівна — бабуся Яринки та Квітослави, а за нею Минодора Миколаївна — бабуся Любки та Орислави. Ці дві жіночки жили по сусідству та товаришували вже роки. От з першого дня їхньої зустрічі можна сказати — коли сусід Северини, Івась привів в дім молоду дружину. Чоловіки обох вже давно повмирали, а вони продовжували ходити в гості одна до одної, допомагати і підтримувати одна одну, та й просто бути поруч тоді, коли самотньо на душі. 

— Чого це ти боїшся, Яринко? — всідаючись поруч за стіл, запитала Минодора.

Северина ж пішла на кухню, аби принести гості та й внучкам смаколиків — пиріжків з капустою, картоплею та вишнями, котрі вчора цілий день пекла. Навіть попри свій вік, Северина активно хазяйнувала на кухню і забороняла іншим відбирати у неї цю радість. Готувати вона любила, особливо на свята. Як і приймати у себе гостей. Колись її хатина гула від сміху, жартів та веселощів, а свята були теплими та затишними. Тепер же, вона жила тут одна, донька працювала в місті, онучки теж навчалися далеко і від старих традицій залишилися одні спогади. 

— Ворожіння боїться, — розсміялася Квітослава, — Бо знову їй Тарас Григорович випаде. 

Ярина зиркнула на сестру, насупилася, а Квітослава лишень усміхнулася. Вона добре знала, що сестра сваритися при чужих не стане. Але ж скільки можна вірити в нісенітниці та прокляття? Дурня це. Квітослава, на відміну від Ярини, була більш раціональною та гадала, що все справа рук самої Ярини. Вона матеріалізувала власні думки: чим більше не хотіла чогось, те й траплялося, бо вона його притягувала.