1. З твоїх стихій немає вороття

Холодні дощові каплі відбивали по землі дикий ритм, здавалось злива ніколи не закінчиться. Блискавиці раз у раз перерізали темне небо, освітлюючи навкруги все, наче вдень, грім гуркотів так гучно, що закладало вуха, здавалось небо от-от просто впаде, розсиплеться на тисячі шматків, які проріжуть наскрізь землю. Невелике озеро бурлило, вітер підіймав хвилі розгойдуючи маленький човен у різні боки, прогинаючи до землі дерева, ламаючи віття і зриваючи листки....

У вікнах старих сільських хат миготіли маленькі вогники свічок-громовиць, а стихія все лютувала, здавалось наче їй нема кінця краю. Десь зовсім близько завив вовк, протяжно, тужливо, у венах стигла кров від цього виття. Здавалось тварина змагається з громом хто гучніше. Сіроманець не зважав на дощ, міцні великі лапи відштовхувались від землі під час бігу і розкидали бризки багнюки у різні боки. Звір зупинився біля крайньої хати і знову завив.

Двері будинку відчинились і на порозі з'явилась тонка дівоча постать. Звір пригнувся, наче готуючись до стрибка і ледь чутно заричав показуючи гострі зуби. У спалаху блискавки можна було побачити посмішку дівчини, вона махнула рукою, наче запрошуючи вовка у хату, навіть притопнула ногою від нетерпіння. 

Сіроманець знову завив, а потім прутко перестрибнув невисокий пліт і опинився поруч незнайомки. 

Біля дороги блискавка влучила у старий дуб і дерево спалахнуло наче свічка, пролунала канонада грому, хвилі перекинули човен і з такою силою кинули об берег, що той тріснув на двоє.

Двері крайньої хати з гуркотом зачинились, наче від протягу. Стихія повільно йшла на спад.