Частина 41

  Я побачила його здалеку. Він сидів за столиком, вдягнений в біле, як мільйонер на відпочинку. Спокійний та усміхнений, як завжди. Смаглявий, темноволосий, з короткою темною борідкою – близький та знайомий, як ніколи. І незмінна філіжаночка кави стояла на столику перед ним.

Я присіла на стільці навпроти, а він підвівся, вітаючи мене.

  - Дана... – всміхнувся він. – Я вже подумав, що ти не прийдеш.

  - Я й сама не знала, чи варто приходити. Адже між нами все давно ясно.

  - Не все! – заперечив він. – Залишилося щось, чого я тобі так і не сказав. – Ти знаєш, що я завжди лякався серйозних відносин.

  - Знаю.

  - А знаєш, чому?

  - Чому? – запитала я.

  - Боявся пережити ту біль, яку пережила ти.

  Я промовчала, не знаходячи слів для відповіді.

  - Ти сильніша за мене, Дано. І набагато хоробріша. Я в захваті від тебе. Більш того...

  Ярослав замовк. Я теж мовчала. Ми довго дивилися одне на одного і посміхалися.

  - Я люблю тебе! – після паузи промовив Ярослав.

  Від щастя мені хотілося плакати. Але сльози були солодкі. Ярослав взяв мене за руку.

  - Що тобі сказати? Спочатку я боровся з почуттями. З принципу. Я ж чоловік слова чи ні? Якщо вирішив не закохуватися, то повинен стримати обіцянку. А вчора мене так трусануло, що я не спав цілу ніч... Невже я такий дурний, що втрачу шанс на щастя, що дає мені доля, через те, що колись давно у мене не склалися стосунки?  

  - Тобто, ти вирішив дати мені шанс? – перепитала я.

  - Данусю, ти не зрозуміла. Я вирішив дати шанс самому собі. А ти? Ти згодна? Хочеш розділити моє життя?

  - Так, – розчулено кивнула я.

  - Забувши про каву, що вже охолола, ми сиділи, притискаючись одне до одного. Внизу гомонів багатолюдний Майдан, але його метушня не тривожила нас. Нам було затишно на вузькій вуличці Костьольній, де нас оточували старовинні будинки, а вітерець з Дніпра ніжно куйовдив верхівки дерев.  

  Якби ви знали, якими солодкими бувають поцілунки, коли у зраненому серці розквітає нове кохання!

Кінець.