Частина 40

  Сказати, що Майдан – серце Києва, це не сказати нічого, лише повторити одну з прописних істин. Це – місце, де відбувається усе, від революцій до кохання. Точна статистика нікому не відома, але, мабуть, добра чверть киян народилася тому, що колись їх батьки познайомилися на Майдані.

  Мої батьки теж познайомилися на Майдані. Я знала це з розповідей матері. Їх зустріч відбулася на самому початку дев’яностих. Мати, тоді ще студенка, трохи молодша від мене теперішньої, розповідала, як одного разу впала у фонтан. А той, що згодом стане моїм батьком, допоміг їй вилізти з води та обсушитися. Мати розповідала про той випадок дуже кумедно: мовляв, була ще молода та дурненька, от і соромилася окулярів. Завжди скидала їх та ховала у сумочку, коли бувала у людному місці. Хотіла здаватися романтичною красунею з загадковим поглядом. А окуляри – аксесуар ділових жінок, а не романтичних красунь. Отож, одного спекотного літнього дня вона купила морозива та присіла біля фонтану, щоб поласувати ним. Морозиво було смачне і прохолодне, але потекло і забруднило дівчині руки. До вбиральні йти не хотілося, хоч вона і знаходилася поруч, у підземному переході, там, де тепер вхід до «Глобуса». Тож вона вирішила невимушено і кокетливо ополоснути долоні у фонтані. Вона пройшла ходою королеви, але без окулярів не побачила, що одна з плиток розбилася. Влучила каблуком прямо в дірку, зашпорталася, втратила рівновагу і полетіла прямо в воду. Там мій батько і виловив своє щастя. Правда, через кілька років після мого народження він знайшов собі іншу рибку в океані позашлюбних пристрастей. Сім’я розпалася, а моя мати в серцях сказала: «Краще б я тоді втопилася у тім фонтані!»

  Історія, як вчить філософія, розвивається по спіралі, а життя іноді водить нас по колу, а іноді робить такі вибрики, що й не надивуєшся. Сталося так, що тепер я присіла біля того самого фонтану, де колись познайомились мої батьки. І присіла не для того, щоб відпочити, а тому, що в мене було півгодини вільного часу для того щоб вирішити, куди піди.

  Вчора ввечері, коли я, нарешті, увімкнула мобільник, на мене посипалася купа усілякої реклами, пропущених дзвінків і непрочитаних повідомлень. І серце здригнулося, коли серед купи есемесок я побачила дві, найважливіші.

  Перше повідомлення було від Казимира. Він призначав мені побачення завтра (тобто, сьогодні) о третій годині пополудні у ресторанчику, що знаходився у кварталі від Майдану. А друге повідомлення було від Ярослава. «Завтра рівно в п’ятнадцять я чекатиму на тебе у кав’ярні, де ми познайомилися». Я залишила обидва повідомлення без відповіді. Коли прийде час, я вирішу, до кого з них піду.

  Яке дивне співпадіння! Двоє моїх чоловіків призначили мені побачення в один і той самий час і майже в тому ж самому місці. Куди я піду – того й виберу. Я вийшла з підземного переходу і стала обличчям до архистратига Михаїла, що розмахував вогняним мечем поверх символічної споруди, що вказувала місце колишніх Лядських воріт. Куди піти? По якій з вузеньких старовинних вулиць, що відбігали від Майдану, як сонячні промені від Сонця? Я була як витязь на перепутті: піду наліво – повернуся до Казимира в «дім з павуками»; піду направо – там на мене чекає Ярослав і непевні стосунки, що він пропонує жінкам. А залишуся на місці, то хто знає? Може, познайомлюся з новим хлопцем? Нове життя - нові стосунки. У мене було півгодини на роздуми.

  Знайомитися на Майдані легко. Особливо влітку, коли дівоча врода у всіх на виду, а хлопці впевнені в своїх силах. Я вибрала місце так, щоб біля мене було вільно. На той випадок,  якщо хтось захоче познайомитися. Так і сталося. Хвилин через десять до мене наблизився чорнявий хлопець і запитав:

  - Вибачте, можна коло вас присісти?

  Я кивнула і трошки посунулася. То був своєрідний майданний ритуал знайомств. Після цього можна було начебто ненароком заговорити про сторонні речі і потроху з’ясувати, чи є між хлопцем та дівчиною взаємна симпатія.

  Чорнявий хлопець здавався досить привабливим. Тамуючи дихання, я чекала, коли ж він нарешті заговорить. А сама тим часом вдавала, нібито роздивлялася біляву дівчину, по плечах якої стрибала мавпа, вдягнена у розкішне рожеве платтячко. Дівчина мило посміхалася перехожим – чи то киянам, чи то туристам – і пропонувала їм погладити тваринку.

  Хлопець мовчав, хоч і безсоромно роздивлявся мене впритул. Мені аж стало ніяково від того уважного роздивляння. Нарешті я не витримала і глянула хлопцеві прямо у вічі. Лише тоді він заговорив.     

  - А ти зовсім не така! – сказав він.

  - Що? – здивувалася я.

  - Не така, як на фотках. На фотках ти якась яскравіша. Нахабніша, я б сказав...

  - Ви про що? Які фотки?

  - Ті, які ти мені посилала, – посміхнувся хлопець. – На них у тебе губи набагато повніші і груди більші. Тепер я розумію: фотошоп! Які ж ви, дівки, брехухи!

  У мене урвався терпець:

  - Хто ви такий? Чого ви до мене причепилися?

  - Я – Володимир з Тіндеру, – пояснив хлопець. – Ти ж впізнала мене! Не прикидайся. І я тебе відразу признав, хоч ти й не дуже схожа. Якась простіша...

  Я старанно намагалася пригадати, чи знайомилася я у Тіндері з якимось Володимиром. Я ж туди не заглядала кілька місяців! З тих пір, як зійшлася з Ярославом. 

  - Ви мене переплутали з їншою дівчиною, – я ображено відвернулася від нахаби.