Частина 39

  О п’ятій годині я була біля Лаври. Казимир вже чекав на мене. З квітами.

    - Дякую, – я здивовано прийняла букет. - Ти давно не дарував мені квітів. 

  - Куди підемо? – запитав Казимир.

  - До Ближніх печер, – відповіла я.

  Я неспішно йшла повз довгої білої стіни, несучи червоні троянди, з яких для продажу зрізали шипи. Казимир йшов за мною, відступивши на півкрока. Він кілька разів поривався взяти мене під лікоть, але так і не наважився.

  Біля входу до Лаври сиділи жебраки і, хрестячи лоба, просили милостині. Казимир боязливо оминув їх. Я посміхнулася, бо згадала, як він часто говорив про милосердя, про допомогу ближньому, про карму, на яку треба працювати, роблячи добрі справи...

  Я люблю Лавру. Вона – як уламок Києва сімнадцятого сторіччя. Білі будівлі під зеленим дахом, косі решітки на напівкруглих вікнах, вишукані барочні візерунки на фасадах, золоті хрести, що відбивають сонячні промені...

  На площі перед Ближніми печерами було просторо. Де-не-де на скамничках сиділи люди. Якісь жіночки купували хустинки, бо з непокритою головою не пускають у печери, до мощей святих ченців. Знизу долетів різкий крик павича. Ченці доглядали за цими птахами, що мали на диво райський вигляд, але пекельні голоси. Вони жили  у великій клітині, до якої можна було спуститися сходами.

  Ми з Казимиром присіли навпроти входу в печери. Вітерець, що долітав з Дніпра, куйовдив моє волосся. Горобчики, здіймаючи купу бризок, бешкетували у неглибокому фонтанчику. Я насолоджувалася прекрасним видовищем різноманітних церковних будівель, що утворювали різноплановий, але гармонійний біло-зелено-золотий ансамбль, що збігав по горі і увінчувався трохи похиленою Лаврською колокольнею, якою клявся спійманий на гарячому Свирид Петрович Галахвастов з безсмертного фільму «За двома зайцями».

  Старовинні могили – високі, вкриті тяжкими плитами з надписами, які сучасникам важко розібрати, – тулилися вздовж стін.

  - Знаєш, – заговорила я, перериваючи мовчання. – Коли мені було тринадцять років, я роздивлялася оті могили і несподівано знайшла могилу Іскри і Кочубея – тих самих, що донесли на гетьмана Мазепу, але були страчені. Це було дуже дивно, бо якраз за кілька тижнів перед цим я читала у книзі надпис, який зараз з подивом розбирала майже по складам, бо він був напівстертий і написаний церковнослов’янською мовою. І в той момент трапилося диво: я зрозуміла, що люди, про яких ми читаємо в історичних книжках, насправді жили, раділи, страждали, кохали, і залишили на землі слід, до якого ми можемо торкнутися зараз, через кілька століть після їх смерті. В той день для мене трапилося моє персональне чудо: минуле і сьогодення злилися воєдино і я торкнулася історії. Потім зі мною це траплялося не раз – у Софійському соборі, де я дивилася на мозаїки і розбирала написи, які середньовічні кияни видряпували  на стінах – щоб Бог прочитав їх прохання. Або біля Золотих воріт. Але вперше це сталося зі мною саме тут.

  - Дивна ти, Данусю, – зітхнув Казимир. – Мало дівчат, які цікавляться такими речами. Тобі б книги писати!

  - Признаюся чесно, саме це я зараз і роблю: пишу мою книгу у перерві між перекладами.

  - Як цікаво! – пожвавився він. – А про що ти пишеш?

  Я писала про те, що пережила в «домі з павуками». Про Казимира і Полінку, про мою неперевершену свекруху, про страхіття, пережиті у приймальні Соломії... І про вибір, на порозі якого я зараз стояла. Але як про це розповісти Казимиру? Як йому сказати, що він – головний персонаж мого роману? Персонаж, з яким залишається героїня у фінальній сцені. Або розлучається назавжди.

  - Я ще не готова говорити про мій роман, бо його фінал – ще невизначений. Невизначений... – задумливо повторила я. – Але я можу сказати тобі, як буде називатися мій твір.

  - Як?

  - «Дім з павуками»! – відповіла я. - А справжні павуки - то люди, що наставляють пастки одне одному.  

   Казимир зазирнув мені в очі і проникливо сказав:  

  - Я був дурним, коли втратив тебе.

  - Ти вибрав Полінку, – я потисла плечами. – Видно, тобі цікавіше з нею.

  - Я не вибирав її, – заперечив Казимир. – Я й сам не розумію, як так сталося. Начебто я впав у вир і мене закрутило-понесло проти моєї волі.

  - А ти й не намагався виплити...

  - Пробач, будь ласка! Я розумію, скільки горя я тобі завдав. Якби я міг повернути час, я ніколи б так не поступив. Пробач мені, Дано. Що я можу зробити, щоб ти пробачила і повернулася?

  - А як же Полінка? – не стрималася я.

  - А її вже нема! – вигукнув Казимир. – Вона пішла з дому. Я тепер сам. І я – твій!

  «Твій...» – гірко подумала я. «Колись я б плакала від щастя, почувши таке признання. Але все змінилося. Той Казимир, що був мій, вже не існує. Він змінився. На його місце прийшов інший Казимир – той, що зрадив жінку, яка віддала йому п’ять років життя, підтримувала його, піклувалася про нього, кохала і вірила. Я не хочу, щоб цей підступний та невірний Казимир був моїм!»

  - Полінка, насправді, пішла? – перепитала я.  

  - Так, – підтвердив він. – Сьогодні вранці вона повіялась бозна куди. А коли повернулася, то сказала, що більше не кохає мене. Що я – жадібний і не даю їй стільки грошей, скільки заслуговує її неземна краса і неабиякий талант. Що мільйонери б’ються за честь бути разом з нею. Що тепер вона житиме іншим життям: питиме на вечерю шампанське, їздитиме за покупками у Париж, а на відпочинок – у Дубаї... А я – звичайний дантист, навіть не хазяїн великої кліники, а тому не заслуговую бути чоловіком такої зірки, як вона. Вона зібрала речі і пішла... І знаєш, що я думаю?