Частина 38

  П’ятий крок було зроблено. І результати вийшли напрочуд позитивними для мене. Я зустрілася з Казимиром. Він побачив мене з найкращої сторони. Він зрозумів, що я вже не залежу від нього і не страждаю без нього. І найкраще: він порівняв мене з Полінкою і – о, чудо! – не на її користь!

  Тепер мені треба запастися терпінням і подивитися, як будуть розгортатися події. Чекання мені завжди давалося важко. Тож щоб не думати про Казимира, не мучитися сумнівами, чи він подзвонить мені чи ні, я вирішила подзвонити Ярославові.

  Але, на моє здивування, Ярослав відповів, що сьогодні зустрітися зі мною не може.

  - Я домовився про зустріч з Полінкою, – відповів він, вибачаючись. Пам’ятаєш, вона напросилася стати моєю ученицею. Тож ми сьогодні будемо вивчати графіки. А ввечері, ти знаєш, я усамітнююся у своїй кімнаті і граю на біржі...

  - А завтра побачимося?

  - Думаю, що звільнюся на наступному тижні, – відповідь Ярослава боляче вдарила мене. – Я подзвоню тобі, коли матиму час.

  - А що ж мені робити? – розгубилася я.

  - Знаєш, що б я порадив тобі? Подзвони Казимиру, домовся з ним про зустріч і зачаруй його. Полінки ні сьогодні, ні завтра не буде з ним поруч. Я затримаю її, – Ярослав весело розсміявся. – Користуйся нагодою! 

  - Ти це серйозно? – запитала я, відчуваючи, як підступно затремтів мій голос.

  - Дано? Що з тобою? Ти плачеш? – посерйознішав Ярослав.

  - Ні, не плачу, – відповіла я. – Але я так звикла бачитися з тобою кожного дня...

  - Я ніколи не обманював тебе, – холодно відповів Ярослав. – З самого початку я попередив, що не хочу серйозних стосунків. Не хочу ні проблем, ні вимог, ні сцен ревнощів. Ми ж домовилися, що будемо друзями, чи не так?

  - Так, – була вимушена погодитися я. – Ми друзі.   

  - Пам’ятаєш усі ті вчинки, на які я пішов заради нашої дружби? Щоб допомогти тобі? – нагадав він.

  - Так. І я дуже вдячна тобі.

  - Ось бачиш! Дуже прошу тебе, Дано, давай не будемо псувати ті чудові та чесні стосунки, що склалися між нами.

  - Добре, – тамуючи сльози, відповіла я.

  Ярослав полегшено зітхнув:

  - Я радий, що ти проявляєш розсудливість. Що я можу тобі порадити? Поверни Казимира! Вчора я по його поведінці зрозумів, що він шкодує і хоче повернутися до тебе. Полінка випила йому всю кров. І тепер ти можеш предстати перед ним рятівницею. Скористайся нагодою, ще раз пропоную тобі. Сама подумай: у «домі з павуками» тебе чекає забезпечене життя. Свекруху можна перетерпіти. До того ж, вона, після Полінки, зрозуміла, що ти, насправді, була не найгіршою невісткою. Тож рятівницею ти станеш і для неї.

  - Ти, справді, вважаєш, що мені варто повернутися до Казимира?

  - Так, це буде найкращим виходом у твоїй ситуації.

  - А ти не будеш ревнувати?

  - Не буду! Я давно заборонив собі ревнощі, – сказав Ярослав, нібито відрубав.

  - А що буде з нашими стосунками?

  - Як ти побажаєш, так і буде. В усякому разі, ми назавжди залишимося друзями.  

  - Добре. Поговоримо пізніше, – втомлено відповіла я.

  - Не сумуй! Я подзвоню тобі післязавтра, – підбадьорив мене Ярослав.

  Після цієї розмови я ледве не розплакалася. Невже я закохалася в Ярослава? Ще цього мені не вистачало!

  Було сумно і зовсім не хотілося працювати. Я слухала музику, намагаючись заспокоїтися. Як на зло, музика була сумна і визивала спогади, від яких хотілося плакати ще сильніше. Здавалося, вихід у тому, щоб слухати веселу танцювальну музику. Але від чужих веселощів і поготів ставало гірко на душі. Але ж треба було щось робити, щоб не впадати у відчай. Може, подивитися якусь комедію?

  Телефон двічі здригнувся: прийшло повідомлення. «Ярослав!» – тьохнуло серце. Я схопила телефон і розчаровано зітхнула. Повідомлення було від Казимира. Зараз мені не хотілося розмовляти з ним, але нічого не поробиш. Що ж він пише:

  «Привіт, Дано. Як справи?»

  «Нормально. А ти як?»

  «Так собі».

  Казимир замовк. Протягом наступних кількох хвилин він нього не було ніяких повідомлень. Я втомилася чекати і вирішила розпочати власну гру.

  «Ти чогось хотів?» – прямо запитала я.

  Він довго вагався. Я бачила те вагання по тому, як він то починав писати, то переставав. «Казимир друкує...» – то з’являвся, то зникав напис у ватсаппі.

  Нарешті Казимир надрукував. «Я хотів би зустрітися з тобою. Нам треба поговорити».

  «Звісно. Є речі, які ми повинні вирішити раз і назавжди», – відписала я, натякаючи на офіційне розлучення.

  «Коли зустрінемося?»

  «Треба подумати».

  «Сьогодні ввечері?»

  «А Полінка тебе відпустить?» – не втрималася я.

  «Вона сказала, що буде зайнята ввечері», – відповів він.