Частина 30

  Ми з Ярославом почали зустрічатися. Зустрічі були дружніми і невимушеними, начебто й справді ми стали друзями, незалежно від статі. Але через кілька днів я відчула, як хвилюється моя плоть, коли він поруч. Як непереможно мене тягне до нього. А він поводився зі мною з дружньою повагою...

  Ярослав розповів мені про батька. Того на початку дев’яностих затягнули у секту Білого Братства. Він став злим та відстороненим. Перевдягся в білий балахон і заговорив завченими словами. Зникав десь цілими днями. Виніс з хати усе, що мало якусь цінність. І, врешті решт, переписав житло на представників секти. Мати опинилася на вулиці, майже гола і боса, без грошей, з малим Ярославом на руках... 

  - Вона була вимушена заробляти гроші сумнівними шляхами, – признався Ярослав. – Ні, ні! Вона не стала повією, не думай! – поспіхом заперечив він. – Але мені завжди було соромно розповідати, ким працює моя мати. І, водночас, я розумів, що завдяки її заняттю ми маємо їжу і дах над головою. Я маю бути вдячним їй...

  - А ти ким працюєш? – запитала я.    

  - Я – брокер, – відповів Ярослав.

  - Мені соромно питати, що це таке, тому я просто прикинуся розумницею і зроблю вигляд, начебто розумію, чим ти займаєшся, – усміхнулася я.

  - Якщо хочеш, я тебе навчу, – запропонував він.

  - А я навчуся?

  - Звісно. Є система, завдяки якій можна передбачити, чи певні акції у найближчий час поповзуть вгору, чи впадуть донизу. З точністю до семидесяти п’яти процентів.

  - Це багато чи мало?

  - Це непогано, – викрутився він.

  - Тепер я розумію твій вільний графік...

  - Звісно, – посміхнувся він. – Я граю на американській біржі. А коли в нас ранок, то заморські капіталісти ще сплять! Але я вже звик до такого розкладу. Привчився насолоджуватися ранковою свободою і працювати ввечері, коли інші вже відпочивають. Крім того, у мене є учні. А найголовніше – клієнти, яким я раджу, в які акції краще вкласти гроші. З їх прибутку я маю свій процент.

  - А це надійно? – запитала я.

 Ярослав розвів руками:  

  - Коли як. Іноді я виграю, іноді – програю... Головне – зробити так, щоб виграш був більшим за програш. Але є у мене мрія – відкрити в Києві власну школу бізнесу.

  Ми знову гуляли по Володимирській гірці. Між деревами виднівся Дніпро, над нашими головами повільно проїхали вагончики фунікулеру. Руденька білочка скакала з дерева на дерево.  

  - Ось, подивись! – раптом вигукнув Ярослав. – Це той самий вхід у пекло, про який я казав тобі! Той, що я знайшов, коли був підлітком.

  Він показував пальцем вниз, де між деревами, що щедро росли на схилах дніпровських пагорбів виднілося щось, схоже на каналізаційний люк. Я посміхнулася:   

  - Це ж каналізація! Таких входів у пекло по всьому Києву розкидано багато. Моя мати одного разу, взимку, наступила на такий люк і ледве не провалилася у пекло! Застрягла лише через те, що на ній була товстезна шуба. Перехожі допомогли їй вибратися. А вона ще довго лаяла чортів з Київводоканалу, що не закривають кришки люків, як того вимагають правила безпеки!

  Ми зупинилися біля невисокого візерунчатого парканчику, що тягнувся вздовж доріжки. Я сперлася ліктями на перила і уважно вдивлялася в люк, на який вказував Ярослав. А він нависав наді мною і розповідав про свої підліткові пригоди. Я відчувала, як його напружене тіло іноді торкалося моєї спини, а тепле дихання зігрівало мою шию. Він явно хвилювався. Я теж. Я чекала, коли Ярослав нарешті вхопить мене в обійми і поцілує. А він, натомість, розповідав:

  - Це не каналізаційний люк, це вхід у печеру. Їх тут, на дніпровьких схилах, безліч! І чим ближче до Печерської Лаври, тим частіше трапляються печери. Але, на превеликий жаль київських хлопчисьок, всі вони давно закриті, законопачені, засипані землею... Звісно, окрім тих, що знаходяться на території монастирів і підтримуються ченцями у належному вигляді. А ми з друзями так мріяли знайти одну з тих печер, про які розповідали легенди!.. Казали, нібито в них заховані старовинні скарби! Одні – з козацьких часів, а другі ще старовинніші – з часів Київських князів.

  - Так, так! – підхопила я. – Наприклад, Варязька печера! Я читала про це. У тій печері варяги, що ходили до Константинополя і далі, до Сицілії, ховали свою здобич – золото, срібло, дорогоцінні каміння і священний посуд, викрадений з католицьких храмів під час своїх грабіжницьких походів. А знайшли все те добро ченці Печерського монастиря, коли, з релігійних мотивів, вирішили оселитися в печерах щоб вести пустельницьке життя.  

  - Яка несправедливість! – пошуткував Ярослав. – Ченцям, які вдовольняються хлібом і водою, припало щастя знайти скарб. А я, що в юнацькому віці облазив всі дніпровські схили у пошуках хоч чогось цікавого, знайшов тільки цю печеру! Зараз вона залита цементом і закрита люком, так, що можна спутати з каналізацією, а п’ятнадцять років тому та печера була у природному стані. Але тому, що вхід густо поріс колючим чагарником, вона залишалася непоміченою. Ми знайшли печеру випадково – я і двоє моїх друзів-однокласників, Мишко та Андрій. Ти не уявляєш, як ми зраділи! Правда, довелося скинутися кишеньковими грошима, що нам давали на шкільні сніданки. Для того, щоб купити садові ножиці. Ми подряпалися до крові і порвали одяг, поки зрізали колюче чагарникове віття. Врешті-решт, ми проробили прохід до печери. І, тамуючи дихання і підсвічуючи шлях ліхтариком, ми полізли у печеру...