Частина 29

  Я все більше переконувалася, що у Тіндері здебільшого сидять якісь дивні чоловіки. І шукати серед них пару – все одно що вишукувати рідкі бісеринки у купі сміття. Але вирішила затриматися там, щоб дати собі ще один шанс.

  Не стану розповідати в подробицях усі мої зустрічі з чоловіками, стосунки з якими не зайшли далі посиденьок у кав’ярні чи прогулянок по парку. Перейду відразу до того, хто справді зацікавив мене. Несподівано і зненацька.

  Його звали Ярослав. Він написав мені чудове запрошення поснідати. Не повечеряти, навіть не пообідати, як то було з іншими. А зустрітися о десятій годині ранку в центрі міста і поснідати. «Люблю насолоджуватися вранішньою свіжістю, – так писав він. – Сидіти за столиком вуличної кав’ярні, коли ранкова метушня вже спала і люди, що наповнюють транспорт у часи пік, розбіглися по офісам. До південного жару ще далеко. Небо синє та безтурботне. Чашечка кави стоїть переді мною, і над нею підіймається білявий струмочок пару. Каштани шумлять над моєю головою. Іноді порив вітерця зриває листочок, що, кружляючи, падає на мій столик. Якщо хочеш розділити зі мною насолоду спокоєм, то я запрошую тебе завтра о десятій...»

  Запрошення звучало спокусливо та романтично, і я його прийняла, не зважаючи на те, що попередні зустрічі закінчувалися повним фіаско. Я, навіть, вже зневірилася і вирішила, що ідеальних чоловіків не існує.

  Кав’ярня, де Ярослав чекав на мене, знаходилася на одній з тих вуличок, що сонячними променями розбігалися від Майдану. Я вийшла з підземного переходу і вдихнула свіже повітря. Воно, дійсно, було приємним. Я вже й забула, як це – безтурботно виходити вранці, щоб просто прогулятися.

  Галасливий Майдан, на якому вирує життя о будь-якій годині, залишився позаду. Я повернула на вулицю, де знаходилася зазначена кав’ярня. І серце дало легенький поштовх, бо я ще здалеку впізнала Ярослава.

  Біля дверей кав’ярні, на вузькій літній терасі, стояло кілька столиків, прикрашених різнокольоровими букетами у керамічних горщиках. За одним із них сидів чорноволосий молодий чоловік з коротко підстриженою борідкою, вдягнений у білі штани і білу сорочку з розстебнутим комірцем і закатаними рукавами. Він виглядав спокійним і розслабленим. Телефон лежав поруч, на столі, але чоловік не відволікався на нього. Не дивився соцмережі, не грав у ігри. Із кав’ярні вийшла дівчина-офіціантка, вдягнена у вишивану блузочку і коротку чорну спідницю. Вона поставила перед чоловіком філіжанку з гарячою кавою і отримала у відповідь вдячний стриманий кивок.

  Мене він помітив, коли я знаходилась метрах у двадцяти від столика. Усміхнувся і підвівся назустріч.

  - Дана? – запитав він, коли я порівнялася зі столиком.

  - Так. А ви – Ярослав?

  - До ваших послуг, – лагідно посміхнувся він і відсунув сусідній стілець, запрошуючи мене присісти.

  І я раптом відчула себе вільно і невимушено. Взагалі, у нас, жінок, буває таке: поштовх у серці у перші секунди знайомства і внутрішній голос, що каже: «Так!» Саме це і сталося, коли мої очі зустрілися з поглядом Ярослава. Після усіх чоловіків, що, може, були добрі і серйозні, але не викликали у мені ніякого зацікавлення, нарешті я зустріла такого, з яким могло статися «щось». Що саме – я не знала, але зараз не хотілося думати про майбутнє.

  - Бажаєте кави? Чи чогось іншого? – запитав він.

  - Капучіно, якщо можливо, – попросила я.

  Ярослав зробив знак офіціантці. Поки чекали на мій заказ, між нами зав’язалася невимушена розмова.

  - Я вас відразу впізнав, – сказав Ярослав. – Ви дуже мила і схожа на фотографії, що висилали мені. 

  - Було б дуже дивно, якби я не була б схожа на власні фото, – посміхнулася я. 

  - Таке буває. І дуже часто! – відповів він.

  - Невже?

  - Саме так. Іноді переписуєшся з милою юною дівчиною, а коли прийдеш на побачення, то до тебе підходить тьотя, що була тією дівчиною десять років і двадцять кілограмів назад.

  - Такі теж мають право шукати щастя, – заперечила я.

  - Звісно, мають повне право! Я згоден з вами. І знайшли б його, якби були чесні. Але на яке щастя можна чекати, якщо відносини починаються з обману. Я б без проблем зустрічався б з жінкою, старшою за мене, – звісно, у розумних межах! – якби вона захопила мене розмовою, яскравою особистістю... Взагалі, я вважаю, що найголовніше у відносинах – це розмова. Це щастя – знайти когось, з ким можна розмовляти про все і не набридати один одному.

  - Щастя – це знайти когось, з ким можна і порозмовляти, і помовчати. А при мовчанні – не відчувати себе незручно.

  - Ви маєте рацію, – погодився Ярослав.

  Принесли мій капучіно. А до нього – два круасани для мене і Ярослава. Не перериваючи розмови, ми пили каву маленькими ковтками і придивлялися одни до одного. Я бачила непідробну зацікавленність у його блакитних очах.

  Ми розмовляли приблизно годину. Переходили з однією теми на іншу. З Ярославом було так легко, начебто ми зналися усе життя. Втім, це було не дивно, адже, перш ніж зустрітися, ми переписувалися протягом тижня.

  Ярослав подивився на годинник. А я звернула увагу на граційність жесту, яким він підніс зап’ястя до очей.  Справжня, невимушена граційність, а не театральна, як у Казимирової матінки.