Частина 37

  Сказати, що я дуже хвилювалася, підходячи до «дому з павуками», це нічого не сказати. Мої ноги, взуті у незвично елегантні босоніжки на підборах, відмовлялися нести мене. Ярослав підтримав мене під лікоть.

  - Не хвилюйся, – підбадьорював мене він. – Пам’ятай про наш план. І не бійся, бо я завжди прийду на допомогу.  

  Ми підійшли поближче. Моє колишнє житло підносилося перед нами у всій красі.

  - Цей будинок схожий на невеликий замочок, – присвиснув Ярослав. – Я ще у минулий раз помітив, але зараз можу роздивитися деталі.

  - Дідусь мого колишнього чоловіка був видатним оперним співаком. Людина мистецтва. Не дивно, що він оточував себе красивими речами.

  - Якщо чесно, я розумію, як боляче було тобі втратити таке розкішне життя.

  - Розкішне – ні! – заперечила я. – Небідне – так. За рівнем життя я не шкодую, за свекрухою, – теж. Ти її вже бачив... – я невесело посміхнулася. – А будинок я, дійсно, любила. Не стільки за його високу вартість, скільки за насолоду жити в ньому і бути причетною до його таємниць.

  - Таємниць? – здивувався Ярослав. – Які таємниці ти відкрила тут?

  - Кажанів на горищі, – розсміялася я. – Як спадає вечір, вони, попискуючи, вилазять зі шпарок під дахом і літають між ліхтарями, полюючи на метеликів, які злітаються на світло.

  - Може, тут теж причаївся вхід у пекло? – припустив Ярослав.

  - А Казимира Михайлівна охороняє його. Та ще чортиця, хоч і ангельського вигляду! – посміхнулася я.

  Ми підійшли до хвіртки, по якій, як і по високому паркану, теж снували павучки, майстерно зроблені з заліза. У мене був ключ. Я забула віддати його, коли покидала будинок. А може, підсвідомо залишила, щоб мати привід подзвонити Казимиру?

  Відчиняти хвіртку самостійно я, звісно, не стала, бо я тут більше не живу. Подзвонила, як усі гості. Ворухнулися тяжкі зелені штори на вікні зали. Там відчулася певна метушня. Ми з Ярославом чекали.

  А чекати прийшлося довго, начебто у «домі з павуками» довго не могли вирішити, хто саме повинен впустити нас. Колись це був мій обов’язок. Аж ось почулися швидкі кроки і хвіртка з легким скрипом відчинилися. Навпроти нас стояла Полінка!

  - Проходьте, – холодно сказала вона і пропустила нас. Мене вона окинула гострим поглядом, начебто вколола десятком голок. А на Ярослава подивилася на диво прихильно. Роздивилася його дорогий годинник, звичний білий одяг, що у фільмах носять мільйонери на відпочинку, і приємне смагляве обличчя, обрамлене темним волоссям і короткою борідкою.

  - Дуже рада з вами познайомитися, – Поліна простягнула Ярославові тонку випещену долоню  з рожевими нігтиками і подивилася йому прямо в очі так, як роблять впевнені в своїй неперевершеності жінки.   

  - Мені теж приємно, – відповів Ярослав, схиляючись у поцілунку над її рукою.

  Поліна адресувала мені зверхній погляд. Її губи, пофарбані помадою стриманого кольору карамелі, здригнулися у легкій презирливій посмішці.     

  Вона розвернулася на каблучках оксамитових туфель-лодочок і легкою ходою балерини пішла перед нами по доріжці, обсаженій квітами, що вела до будинку. Я з ненавистю дивилася на її гнучку спину з відведеними назад плечима. Королівська постава! Цього у Полінки-балеринки не відбереш. Я теж підтягнулася і розправила плечі.

  - Заспокойся, – підбадьорливо шепнув Ярослав. – Веди себе впевненіше. Ти сьогодні прекрасно виглядаєш!

  Я з вдячністю потисла йому руку.

  І ось з замираючим серцем я знову вступила в «дім з павуками», після трьох місяців відсутності. Нічого не змінилося. Тільки у великій шафці для взуття, що займала півстіни, стояло вдвічі більше лодочок та босоніжок. До немалої кількості взуття, що належало Михайлині Казимирівні, додалося ще й Полінчине.

  Я подивилася у велике дзеркало у рамі з горіхового дерева, що висіло у передпокої. На мене у відповідь глянула струнка дівчина у елегантному темно-синьому платті, яке повторювало вигини фігури і закінчувалося на рівні колін. Єдина прикраса – кольє з великим блакитним опалом у формі краплі, що Ярослав купив для мене на Андріївському Узвозі, – дуже пасувала до плаття. На мені були босоніжки кремового кольору, а з плеча звисала біла шкіряна сумочка на тонкому ремінці – теж подарунок Ярослава для цього випадку. Вранці я пішла у салон краси, де мене вдало підфарбували. До того ж, новий мідний колір волосся пасував мені. Мої сірі очі здавалися більшими і, начебто, набули зеленого відтінку. Ця дівчина повністю відрізнялася від тієї старої Дани, схожої на сіре затуркане мишеня, що покинула цей будинок три місяці тому.

  Дзеркальне відображення сподобалося мені. То була я і, водночас, не я. Підбадьорена, я вступила до зали і погляди всіх присутніх звернулися до мене. Казимир, що сидів на канапі поруч з Левом Леонідовичем, підвівся назустріч мені. Він мовчав. Я бачила, як по його обличчю пробігла ціла гама почуттів. А голос зрадницьки затремтів, коли він сказав:

  - Привіт, Дано. Ти дуже добре виглядаєш.

  - Дякую, – мій голос теж звучав дивно. – Це мій родич, Ярослав. Познайомтеся.

  Поки Ярослав і Казимир тисли один одному руки, я зуміла опанувати себе. Та ще й помітила, як нервово покусує губи Полінка. Вона тільки встигла присісти на канапу поруч з Казимиром, а він підскочив, щоб привітатися зі мною!