Частина 33

  Я не вірю в співпадіння, але коли таксі, викликане Ярославом, довезло нас до метро «Нивки» і звернуло на вулицю Щербаківського, я злякалася.

  - Твоя мати живе на Нивках?! – запитала я, подумки картаючи себе за те, що не додумалася спитати, куди ми їдемо. Я вже настільки довіряла Ярославу...

  - Не зовсім. Зараз вона живе у іншому місці, але тут поблизу її робочий кабінет.

  Мені стало погано. Я з жахом подивилася на Ярослава і несподівано помітила, що він схожий на Соломію! Таке ж смагляве обличчя з різкими рисами і носом, ніби зі старовинних ікон. Соломія фарбувала волосся у рудий колір, але вона, без сумніву, була брюнеткою. А блакитні очі  Ярослав отримав від батька, який колись покинув сім’ю і втік у секту...

  Ні, це неможливо! Соломії щонайбільше – сорок років! Не могла ж вона народити сина у десятирічному віці?! Я з острахом подивилася на Ярослава. А може їй, насправді, сорок сім чи сорок вісім?! Ми живемо в такий час, коли жінки виглядають молодше свого віку завдяки кремам та лосьонам, косметиці, процедурам, дієті або пластичній хірургії.

  Таксі повільно підповзало до знайомого будиночку, на якому красувалася велика вивіска: «Соломія, професійна ворожка, відьма у третьому поколінні». І номер телефону, який я запам’ятала надовго. Я перелякано втиснулася в сидіння і паралітичним жестом вказала на будинок.

  - Це тут?.. – хрипко запитала я.

  - Ні, – здивовано відповів Ярослав.

  Він мимоволі глянув на будинок, на який досі й не думав дивитися. Вголос прочитав напис, що кидався у вічі:

  - «Соломія, професійна ворожка...» Це та, про яку ти мені розповідала?

  Я злякано кивнула. Він довго мовчав, але нарешті зрозумів:

  - Ти думала, що ми їдемо до неї?

 Я знову кивнула.  

 - Може, ти подумала, що я – син твоєї Соломії?

  Її будинок залишився далеко позаду. Я зрозуміла, що насправді ми їдемо в іншу сторону і полегшено зітхнула.

  - Так, подумала, – призналася я. – Можеш уявити, як я злякалася!

  - Якби ми були б героями серіалів, то так би воно й було, – засміявся Ярослав. – А що? Дуже такий серіальний ход. Я навіть можу уявити собі сцену зустрічі. Я, з невинним виглядом, представляю тебе матері. Ти злякано дивишся на неї і посмішка злітає з твого обличчя, а очі стають великими і круглими. Мати теж впізнає тебе... Закадрова музика посилюється, стає напруженою і трагічною... Німа сцена зависає на кілька секунд. А далі стоп-кадр і біжучий рядок: «Дивіться у наступній серії...» Але ні! Цього не буде! Соломія – не моя мати. Ти розчарована?

  - Та йди ти! – зі сміхом вигукнула я, що вже встигла оговтатися. – Я рада! Ще серіалів мені не вистачало. Взагалі, мені подобаються комедії.  

  - Це можна подати і як комедію, – погодився Ярослав.

  - Ага, комедія про розбите серце і обмануті надії.

  - Все залежить від того, як закінчиться. 

  - Коли ми вже приїдемо? – запитала я.

  - Ще кілька кварталів – Ярослав визирнув у вікно.

  Ми саме проїжджали повз великий супермаркет, у якому я колись, у іншому житті і на початку моєї історії, купувала продукти з Михайлиною Казимирівною...

  - Колись тут був кінотеатр, – сказав Ярослав. – Пам’ятаю, як ми з друзями тікали з уроків, щоб подивитися круте кіно про робокопа...    

  - Тепер тут теж кінотеатр, – докинула я. - Кращий та модерніший.

  - Це вже не той кінотеатр. У тому ми, малолітні хулігани, відчували себе як вдома, бо могли писати непристойності на спинках крісел!   

  - Які дивні у тебе дитячі спогади...    

  - Ринок, що навпроти, теж змінився, – продовжував Ярослав. – У дев’яності роки він був майже таким, як в радянські часи: довгі дерев’яні ряди з двоскатними навісами, пофарбовані в темно-зелений колір. За ними сиділи ще не перекупки, а жінки з передмість, що продавали те, що виросло на їх городах. Одна продавала лише капусту та огірки, друга – петрушку та цибулю, третя – черешні та полуниці... Не пам’ятаю такого, щоб в одному місці можна було купити все потрібне. Треба було побігати по ринку, позазирати через плечі покупців, попитати ціни, поторгуватися... Одного разу мати послала мене за огірками. Я ходив по торговим рядам, придивляючись до товару, аж раптом трапилося таке... Один п’яничка з тих, що зранку валялися під парканом, протверезів і почав чіплятися до жінок, випрошуючи гроші на опохміл. До того ж, він намагався поцупити на закуску то огірок, то редьку. Продавчині відганяли п’яничку, та ще й сварили його, щоб не відлякував клієнтів. Він, видно, образився, бо відійшов ненадовго і продумав помсту... І раптом бігом повернувся і окропив овочі, виставлені на продаж, своєю сечею! Вибач, будь ласка, за подробиці, але я чесно розповідаю, що сталося, – хитро підморгнув Ярослав. – Бачила б ти, як сполошилися торговки! Як вони лаялися, як лупили п’яничку пучками обмоченої городини... Огірки в той день я був змушений купувати у іншому місці! 

  Ми приїхали. Таксі зупинилися у дворі між п’ятиповерховими будинками, що тонули у зелених заростях бузку та жасміну. Ярослав розплатився і ми вийшли.