Частина 32

  Ранок приніс два повідомлення.       

  Одне – від Ярослава. Він питав, чи мій сон був солодким. Я відповіла, що так, і надіслала йому фотку куплених вчора тістечок.     

  А друге було від Соломії: «Казимир скоро помре. І це твоя вина. Не можна гратися з вищими силами!»       

  Я давно вже заблокувала її, але Соломія настирливо писала кожен раз з іншого телефону. Я безпомилково розпізнавала її повідомлення, бо хто ще міг написати мені про вищі сили та смерть Казимира? Я намагалася не звертати уваги на погрози, які з’являлися у моєму мобільнику кожні два-три дні. А все ж, було неприємно і трохи страшно...         

  Я потерла повідомлення і заблокувала номер, з якого воно прийшло. Відкрила ноутбук і намагалася поринути у роботу. Мені недавно заказали ще один переклад. Але відчуття тривоги не покидало і заважало працювати. Врешті решт, я написала Ярославу: «Зустрінемося сьогодні?» Він відповів негайно: «Добре. О третій годині біля метро «Лук’янівська». Я трохи розчарувалася, зрозумівши, що Ярослав пропонує побачення не в кав’ярні, як раніше, а прямо у себе вдома. Але нехай! Мені потрібно розвіятися і забути про погане!

  Я помилилася, бо перше, що зробив Ярослав, – запросив мене у «Пузату хату», щоб швиденько перекусити. Ми сиділи за пластиковим столиком, їли недорогу, але смачну їжу і дивилися через вікно на багатолюдну юрму. І це було настільки негламурно, що ніяк не пов’язувалося з нашими першими побаченнями у вишуканій кав’ярні у центрі міста, ні з тим, що Ярослав називає себе брокером і грає на біржі. Тобто, крутиться біля великих грошей. Але цей недорогий ресторан швидкого харчування більше підходив до скромної квартири Ярослава.

  Я подумала, що зовсім не розумію стиль його життя. Але це – не моя справа. Ми ж домовилися, що ми - просто друзі! Я намагалася визначити, яке місце займає Ярослав у моєму житті. І визначила: він – перехідний період між Казимиром і кимось, хто скоро з’явиться і стане моїм новим великим коханням. А поки це велике кохання десь там спізнюється, то я, щоб не страждати від самотності, заповнюю мої дні легкими та невимушеними стосунками з цікавим співрозмовником.      

  Після обіду ми пішли до квартири Ярослава і незабаром знову опинилися у ліжку. На цей раз я вже не плакала. Я звикала до нового коханця. Казимир перестав бути третім зайвим у нашому ліжку.    

  Ми відпочивали, моя голова лежала на плечі Ярослава.

  - Хочеш цигарку, як у голівудському фільмі? – запитав він.

  - Я не палю.

  - Похвально. А випити?

  - Трошки червоного вина, – я капризно потяглася у ліжку.

  - Зараз принесу.

  Ярослав натягнув труси і побіг на кухню. Я чула, як він гримів дверцятами холодильника. А потім задзвеніли скляночки і забулькотіло, наливаючись у них, вино. Я задоволено чекала. Несподівано здригнувся і подав сигнал мій мобільник. Я потяглася за ним. Кинула швидкий погляд на екран і зблідла. З незнайомого номеру знову писала ворожка.     

  «Пізно! Прокляття почало діяти. Ти була нерозважною і вищі сили вирішили також покарати і тебе. Дано, терміново вийди на зв’язок зі мною! Це дуже серйозно! Можливо, мені ще вдасться врятувати тебе! Соломія».

  - Боже, у яку дурницю я вляпалася! Коли ж це закінчиться?! – у відчаї прошепотіла я.

  Ярослав, що саме повертався у кімнату з двома келихами, наповненими рожевим вином, закляк у дверях.

  - Що трапилося? – стурбовано запитав він.

 Я, ховаючи телефон під простирадлом, жалюгідно пробелькотіла:

  - Нічого!     

  Ярослав обережно приладнав келихи з вином на стіл, завалений паперами та графіками, на яких зелені смуги повзли вгору, а червоні падали вниз. «Не треба лякатися падіння акцій на біржі. Можна виграти гроші і на цьому. Треба тільки вчасно передбачити це. Хочеш, навчу?» – так казав Ярослав, показуючи мені ті графіки. Але я не хотіла. Мені здавалося дивним здобування грошей з повітря. Краще заробляти їх, роблячи щочь корисне...

  - Так, давай розповідай! – Ярослав присів поруч зі мною, вхопив мене за плечі і заставив мене глянути йому прямо в вічі. – Це вже не перший раз. Я ж бачу, що тебе щось тривожить.

  Я затрусила головою так енергійно, що моє ж власне розпатлане волосся боляче вдарило мене по щокам. 

  - Розповідай, – Ярослав проявив наполегливість. – Це твій колишній написав тобі?

  - Ні...

  - А хто тоді?

  - Мені соромно згадувати. Я недавно влізла в таку гидку історію...   

  - Розкажи, – м’яко попросив Ярослав. – Мені можна. Я такого надивився у житті, що навчився розуміти все.        

  І я розповіла все про Казимира і Полінку, про свекруху, про біль і відчай, про те, як відчувала себе, коли моє щасливе життя раптом розбилося в друзки. І про  найбільшу мою дурість та сором: визити до Соломії.  

  - Не соромся, – сказав Ярослав, коли я закінчила оповідь. – Знаєш, скільки людей роблять те ж саме, коли опиняються у скрутному становищі?  Це нормально. Коли людина сліпне від горя, то вона не бачить ясно, що коїться навколо неї. А інші, не дуже чесні, користуються...

  - Ти б такої дурниці не утнув. То тільки я, дурепа, повелася...

  - Люди вірять в чудеса, це нормально, – він погладив мене по голові, жаліючи, ніби малу дитину.

  - А вони трапляються, ті чудеса? – сумно посміхнулася я.

  - Для тих, хто не вчив фізику і хімію, чудеса трапляються на кожному кроці, – відповів Ярослав. – Увімкнув світло – уже чудо!

  - Але ж не все поясняється фізикою чи хімією! – заперечила я. – Не думаю, що ворожка Соломія розуміється на науці...

  - Найпростіші речі вона, точно, знає і використовує. Наприклад – трюк зі свічками, які спочатку коптять та тріщать, а потім горять рівно. Треба просто знати, яким маслом помазати верхню частину, так щоб при горінні іскри аж летіли б на всі сторони. І щоб клієнти лякалися, вірячи в те, що так проявляються чари потойбічних сил. А потім дія масла закінчується і свічка палає рівно, що дає ворожці можливість запевнити, нібито їй вдалося зняти порчу. От бачиш, як просто. Вона може й не знати хімічної формули того масла, але достеменно знає, до якого рівня помазати свічку.