Частина 28

  Ранок розпочався з кави та печива. Мати вже подалася на роботу, сестра спала після безсонної ночі, яку їй влаштував малий Тимко, що вгамувався лиш під ранок.  Я зробила собі сніданок і насолоджувалася тишею та спокоєм.

  Сонце заглядало у вікно крізь листя вишневих дерев, що щедро розрослися під вікном, і залишало на столі мерехтливий візерунок. Я повільно, насолоджуючись кожним ковтком, пила каву і продивлялася стрічку фейсбука на мобільнику. Несподівано прийшло повідомлення, побігло стрічкою у верхній смужці екрану: «Вами зацікавився Олександр. Він побував на вашій сторінці. Хочете продовжити знайомство з Олександром? Можливо, він ваша доля!»

  Я саме була у доброму настрої, тож грайливо пересмикнула плечами і перейшла у Тіндер, подивитися на Олександра.  Хлопець, як хлопець. Приємна посмішка, карі очі. Напружені м’язи привабливо вимальовуються під стильною футболкою. Однозначно, йому подобається займатися спортом. І це добре! Трохи зависокий як для невеличкої мене. Зріст – сто вісімдесят два сантиметри. Але хіба це недолік?! Працює менеджером. Ну, це таке... Майже всі зараз працюють менеджерами. Живе у Києві. Тобто, не буде комплексувати як Віталик з Фастова.

  Поки я думала, чи варто написати першою, і що саме написати: просте «Привіт» чи якусь чіпляючу фразу, Олександр побачив, що я заходила на його профіль і сам написав мені.

  «Привіт. Мене зовуть Олександр. Ти дуже вродлива».

  «Дякую», – обережно відповіла я.

  «Це правда. Мені подобаються твої очі. Якого вони кольору? Блакитні?».

  «Сірі. Здаються зеленими, коли я вдягаюся у зелене, блакитними, коли я вдягаю синій одяг, і залишаються сірими, коли ношу одяг інших кольорів».

  «Цікаво.  На фотці не видно дуже добре, тому я й подумав, що у тебе блакитні очі. Тоді тобі треба завжди вдягатися в зелене або синє».

  «Це – мої улюблені кольори».

  Олександр трохи помовчав.  Видно, думав, щоб такого ще написати. Я терпляче чекала.

   «Хочеш зустрітися?» – нарешті прийшло від нього запитання.

  Я старанно обдумала відповідь: «Знаєш, я не проти. Але мені здається, що ще зарано. Може, спочатку познайомимося поближче? Я про тебе нічого не знаю...»

  «Добре. Що ти хочеш знати? Питай. Я відповім».

  «Що тобі подобається робити?»

  «Слухати музику, дивитися кіно, гуляти з друзями, пити пиво. А тобі?» – негайно відповів хлопець. 

  «Гуляти по вулицям Києва, читати книжки, ходити в театри та музеї».

  «О, це добре!  Мені теж подобаються книжки, музеї і усе таке. Культура, одним словом».

 «Це добре», – відповіла я.

«А      "А тепер я запитаю тебе. Можна?»

  «Питай».

  «Ти не образишся?»

   «Це буде залежати від твого питання».

  «Ти легко ображаєшся?» – хлопець проявив трохи настирливості.

  «Я не люблю, коли до мене ставляться зі зневагою, – терпляче пояснила я. – Але сама стараюся нікого не ображати у відповідь. Просто уникаю людей, з якими мені незручно».

Розмова починала подобатися мені. Не тому, що питання Олександра були якісь особливі, а тому, що відповіді, які я давала, заставляли мене замислитися над тим, яка я. Хто я як персона, як особистість? Даючи чесні, глибокі відповіді, я відкривала себе для самої себе.

  «Ну що ж, тоді я запитаю?» – нагадав про себе Олександр.

  «Так».

  «Де ти живеш?»

  «На Оболоні. А ти?»

  «Гарне місце. Мені подобається. Але далеко від центру. А я живу на Святошині». 

  «Не дуже далеко від центру», – обережно відповіла я.

  «Ну, це як сказати... Здається, що близько, бо їхати прямо по проспекту Перемоги, нікуди не звертаючи. Але у сьомому тролейбусі цілу годину теліпатися! Це втомлює!»

  «Проспект Перемоги... – відписала я. – Знаєш? Моя бабуся, корінна киянка, завжди називала його Брест-Литовським проспектом».

  «Не знаю, не знаю... У моїй сім’ї завжди казали «проспект Перемоги».

  «Для старих киян він залишився Брест-Литовським».

  «Старі завжди зі своїми причудами... Ти живеш сама?»

   «З мамою і сестрою. А ти?»

  Олександр трохи зволікав з відповіддю. Нарешті, хвилини через три, з’явилася його відповідь:

  «Я теж живу з батьками. Тимчасово. Поки відкладаю гроші на власну квартиру».

  «Це мені здається розумним», – відповіла я. І подумала, що насправді це непогано: порядний хлопець, живе з сім’єю, під контролем... Напевне, не належить до отих хлопців, що живуть самі і виробляють таке, що волосся дибки стає!    

  «Але ми відволіклися. У мене ще багато питань», – нагадав про себе Олександр.   

  «Запитуй».  

  Олександр, не вагаючись ні хвилини, написав: