Частина 27

  «Клин клином вибивають» – кажуть у нас. А в Іспанії кажуть: «Un clavo saca otro clavo». Це означає приблизно те ж саме: «Одним гвіздком витягують інший гвіздок». Іноді мені здається дивним, як у різніх народів, що живуть на протилежних краях Європи і розділені відстанню в три тисячі кілометрів, можуть бути майже однакові прислів’я! Мабуть, це тому, що всі ми – люди; нас поєднують однакові радості та біди; ми однаково радіємо, закохуємося, сумуємо, страждаємо, розчаровуємося, плачемо і сміємося.

  Обидва прислів’я означають одне і те ж: щоб забути одного чоловіка, треба закохатися в іншого. А якщо не закохатися, то хоча б почати зустрічатися, погратися в кохання. Саме це я й вирішила зробити. Я відшукала кілька сайтів знайомств, зареєструвалася і почала продивлятися профілі чоловіків. З деякими, навіть, почала переписуватися. Робила я це у парку,  щоб ні мати, ні сестра не бачили.

  Було дуже тяжко – зустрічатися з іншими чоловіками, хоча запрошення на побачення я отримувала майже щодня. Казимир не виходив з голови. Він був третім зайвим на моїх побаченнях. Я не дозволяла собі перейти на більш інтимний рівень ні з ким, бо боялася, що Казимир стане третім зайвим у моєму ліжку.

  А потім був Тіндер.

  Я зареєструвалася, відповіла на декілька стандартних питань про ріст, вагу та якісь там найпростіші вподобання, і завантажила одну з найкращих своїх світлин, з тих часів, коли почувала себе щасливою та закоханою. Цей знімок майже рік тому зробив Казимир. Я занадто добре пам’ятаю той день. Тримаючись за руки, ми гуляли по доріжках Володимирської гірки, між високих дерев, що вже вкривалися осіннім золотом. Князь Володимир Красне Сонечко підносив над Дніпром високий хрест на тому самому місці, де більше тисячі років тому він спішився з коня в день хрещення Русі. Мружачи бронзові очі, він пильно вдивлявся в новобудови на лівому березі, де в роки його князівства дрімучі ліси перемежовувалися з родючими полями. «Понабудували тут. Перетворили Київ у якесь неподобство. За моїх часів такого непотребу не було!» – пожартувала якось я, вкладаючи в вуста князю скарги сучасних киян. Біля того пам’ятника і сфотографував мене Казимир – усміхнену, розрум’янену, яснооку, з розпущеним волоссям, у якому заплуталося м’яке осінне сонце.

  Коли я вибрала для Тіндеру саме цю світлину, то з легким злорадством подумала, що це – своєрідна помста Казимиру за невірність. Нехай інші хлопці закохуються у мене таку, яку колишній коханий побачив через камеру і зберіг для вічності. За дев'ять місяців, що минули з тієї осені, я майже не змінилася. Тільки очі посумнішали.

  Коли профіль у Тіндері був готовий, я почала досліджувати, як працює система. Я ще не встигла звикнути і роздивитися, як програма почала показувати портрети чоловіків – молодих і старших, привабливих та не дуже. Їх об’єднувало те, що усі вони жили у Києві або у області. Там і напис був: «Чоловіки, що знаходяться поблизу від вас». Я з цікавістю розглядала чоловічі обличчя, легким порухом великого пальця замінюючи одну світлину наступною, і лише через деякий час зрозуміла, що відправляю їх у сміттєвий кошик. А для того, щоб вподобати якогось молодика, треба було гортати його фотографію у протилежну сторону. «Шкода!» – подумала я, бо серед тих хлопців були такі, що на перший погляд сподобалися мені, але повернутися до їх світлин я вже не могла, бо ще не розібралася, як це зробити. Мені залишалося сподіватися, що у майбутньому програма знову надішле тих чоловіків, якими я по незнанню знехтувала.  

  Втім, довго шкодувати за втраченими можливостями не довелося. Скоро моя фотографія з’явилася у стрічці.  На мене несподівано пролився цілий дощ вподобань, привітань, підморгувань, коментарів, сердечок та смайликів. Я ледве встигала відповідати. Деякі чоловіки писали справжні дурниці. Таких я дуже швидко навчилася блокувати. З іншими зав’язувалося спілкування.

Врешті решт, на третій день перебування на Тіндері, я зробила вибір. Віталик був із Фастова, але хіба це мало значення? Головне – він здавався мені щирим, порядним та зваженим у своїх словах. І виглядав непогано – русявий та блакитноокий,  До того ж, я не належу до тих снобок, що зустрічаються лише зі столичними хлопцями. Та й хіба Фастів далеко? Якихось вісімдесят кілометрів. Сів на електричку – і через годину уже у Києві.

  Віталик запропонував перейти у ватсапп. Я повагалася, але, врешті решт, дала йому мій номер телефону. Спочатку ми трохи соромилися, але через десять хвилин вже розмовляли без комплексів, жартували... І через кілька днів домовилися зустрітися в найближчу неділю біля виходу з метро «Університет». Місце для зустрічі запропонувала я сама. За білим павільйоном з колонами, що служив виходом з метро, розкинувся затишний ботанічний сад з магнолієвими деревами та заплутаними стежками, що звивалися то вниз, то вгору. Там можна було погуляти, поговорити, познайомитися поближче. Не у галасливому ресторані чи кав’ярні, а саме тут, де ніхто не заважатиме і де чужі очі не будуть зазирати у наші тарілки. Я – інтроверт, мені до вподоби тиша та інтимність. На мій погляд, перше побачення у парку – це найкращий варіант, коли ніхто нікому ще не зобов’язаний. Крім того, так я дала Віталику зрозуміти, що не належу до числа тих панянок, що оцінюють чоловіків по товщині гаманця.  

  Побачення було призначене на неділю, але в п’ятницю Віталик прислав на ватсапп дивне повідомлення: «Боюся що ти, киянка, звикла до столичних чоловіків. А я, простий провінціал, не можу тобі дати нічого. Нехай тобі щастить!»

  Я здивувалася: що це було? Прощання? Докір? Бажання прояснити сумнів? Зваживши все, я написала, що добрі стосунки для мене важливіші від грошей. Віталик прочитав. Я дізналася про це тому, що дві сірі галочки у кінці повідомлення здригнулися і змінили колір на синє. Але відповіді не дочекалася. Віталик зник.